З першими потемками зачинається дівочий адреналін – бабка потихо від мами пустила в клуб на танці і того я виштрамовуюся. Джинсова спідничина в складки, капронки, чобітки на корках і коротюсінька куртка. Така коротка, що прозирає поперек і то, чим я деколи думаю.
«В цему не підеш», — бабчин модний вирок не оскаржується, бо інакше – не пустить. «А єк я вберу довгу куртку?» — пробую вишукати компроміс.
«Хочу я видіти», — бабка пантрує, аби «дурне кізлє» таки не завіялося в клуб у весняній куртці.
«Ну все, тепер я нефайна», — думаю про себе, бо пуховик не облягає, і не того кольору, і взагалі.
… кізлє молодшого шлюбного віку
Випроваджувала вона мене завжди аж поза фіртку і питала, з ким прийду. «З Улянков», — то була чиста правда. Улянка – то найкраща подружка, яка живе в протилежному кінці села. Як вона не йде на танці – то і я ні, а лиш вичекаємо, коли ідуть два останні повільні – ми йдемо додому, і вона проводить. Уляна відважніша за мене, а я як двадцять метрів перейду в темноті – вже думаю, що мене хтось подогонит і ззіст.
Як таки втекти з танців не встигала і проводив хтось з парубків, то ішла так, ніби води в рот набрала, і про себе думала: «І не лінуєси він з центру на царину пертися? Ото дивний».
Якогось одного разу Улянка не мала як провести, вже зараз і не пригадаю, що то було. Та й іду я з клубу, та й серце в пʼятах, і дорога якась безкінечна. Забликали фари, стала машина. А це, якби брати рейтинг притрафунків – то, певно приземлення НЛО я би хіба дужче боялася. Ну, думаю, торба мені. Я йти далі – машина поволеньки їде збоку. Я забуваю дихати.
— Шо є? – звучить з машини, і це та фраза, якою в нас в селі починається все – знайомство, бійка, бесіда.
Я дивлюся на водія великими очима, ховаюся в капюшон і пензлюю далі.
— Ти чія? – не відступається кавалєр.
— Маріки Теклюсиної, шо її Митро Варшавский тримає, унука, — випалила.
— Га? – кавалєр завис від мого родоводу.
— Ти й таке, — я зрозуміла, що до моєї хати не так уже далеко, якщо городами, і вирішила побігти. В чоботах на корках. І «підстреленій» спідниці.
… Коли бабка спросоння вздріла мене, аж ліхтарню з рук випустила: капронки здерті малинниками, ціла грузька і задихана.
— Шо було?
— Нічо, я скоро бігла…
Я тої ночі сиділа в неї в ногах, єк котє, і розказувала їй різні свої притрафунки. В той момент я зрозуміла – вона своя, їй мож.
— А знаєш, Івасю, єк я ішла з данців? Отако лиш вчую, шьо два танці і по всему – я лиш поза людий ти й поза лавиці ти й почерез ліс — дʼхаті. Де я хотіла, аби мене водили та й лізли слинитися. Ліпше собі сама. А ліс такий великий та страшний, а я так біжу…
— Таке саме. Бо то один з другим думає, шо єк привів дʼхаті – то вже чуть не посватав.
— Таке-таке…
Минали роки і знала вона ще не один мій притрафунок. І коли думала, чи довіритися бабці чи ні – згадувала, як вона стоїть у куфайчúні з ліхтарнею і терпляче питає: «Гай, кажи уже, шо було»…
Іванна Стеф’юк
