Дороге товариство!
Давно вже я переймаюсь (як, певно, й багато хто з вас) проблемою нашої чудернацької політкоректності, надзвичайної терпимості до чужого.
А воно, чуже, використовуючи цю нашу ментальну особливість, як мовиться, на голову до нас залізло й ноги звісило…
Очевидно, треба щось радикально змінювати в собі, щоб собі ж і не шкодити. Цю проблему, звичайно ж, мають глибоко осмислити фахівці й запропонувати шляхи вирішення. А мені на цю тему просто написався вірш.
МЕНТАЛЬНЕ
У своїй толерантності ми до безглуздя ефектні.
Нас – таких неконфліктних – до рани бери й прикладай.
З чудернацьким діагнозом: «Чуйні і політкоректні»
Живемо, сподіваючись на перепу́сточку в рай…
На догоду сусідам приймаємо моду й закони,
В нас чужинські ідеї розгулюють без перепон.
Тож не дивно, що множаться заслані п’яті колони,
Доморощені гниди стають у чужий легіон.
Ми готові повірити ксьондзу, попові чи ребе,
Поглумивши зневірою мудрі пророцтва волхвів.
В нас глобальна любов до усіх… і зневага до себе –
Так, неначе на нас хтось анахтемську порчу навів.
овертаймось до себе! Ми ж можемо бути собою.
Як зі сходу нахабно московський ординець попер –
То найкращі із нас добровольцями стали до бою,
І побачили в світі, що всі ми народ-волонтер…
Тож любімо себе – нашу віру, і звичай, і мову,
І рушаймо у напрямку «свій до свого по своє!»,
Щоб і друзі, і недруги бачили нас, гонорових:
Ми не зникли із глобусу, ми в цьому світі ще є!
Українці, ми є! В нас до волі не вичахла спрага,
Наші душі в польоті, мов незакільцьований птах,
Ще нуртує у венах одвічна козацька звитяга,
Наші коні готові нести нас по вільних степах…
Микола Білокопитов,
м. Запоріжжя
