Я перегорнула останню сторінку книжки і перебуваю в такому стані, наче мені забракло повітря. Вже і не пригадую коли таке відчувала. Ну як, як вона зуміла так геніально написати?!!!! Прості речення, жодних особливих високопарностей, а читається, як щось величне і геть неземне. Наче ілюзія якась!
Йдеться про роман Софії Андрухович «Фелікс Австрія».
Давно збиралася його прочитати, бо чула багато різних відгуків. Більшість із них були схвальними, хоча тих, що казали: «не дуже» — теж вистачало. Та для мене головним аргументом все ж була назва. Про ту щасливу Австрію я мала щастя наслухатися з уст моєї бабці, коли ще була зовсім малою.
Ті розповіді здавались казковими, бо змальовували країну, в якій було все, що душа забажає, і всі любили найяснішого Цісаря. Десь тепер з висоти своїх років я розумію, що ті сентименти бабчині базувалися на тому, що на австрійський період припадали роки її дитинства і юності (а вони апріорі завжди видаються найщасливішими), а ще те, що всі подальші державні утворення і режими, які випали на її долю, були значно жорстокішими.
Але повернемось до книжки, що так мене вразила. Дія відбувається протягом 1900 року в місті Станіславові (для тих хто зовсім не в темі, то сьогоднішній Івано-Франківськ). На той час це тихе провінційне місто Австро-Угорщини.
Нічого особливого там не відбувається.
Життя пливе тихо і спокійно. Містяни займаються кожен своїм ділом, ходять до церкви, скупляються в крамницях, відпочивають у парках чи розважаються в ілюзіонах. Серед цього посполитого люду живуть головні героїні роману — Стефанія і Аделя.
Хто вони і якими зв’язками поєднані?
Колись давно в жахливій пожежі гине дружина доктора Анґера — Тереза. Дивом вдається врятувати маленьку доньку лікаря — Аделю. Але разом з Аделею рятують і дитину бідних русинів, що жили по сусідству і теж загинули в пожежі — маленьку Стефцю.
Відтоді долі дівчат з’єдналися, наче сплетені стовбури двох дерев. Вони наче Інь і Янь, чорне і біле. Аделя стала для Стефи всім світом, а Стефа для Аделі — ангелом-охоронцем. Та роки летять, дівчата стали дорослими. Аделя вийшла заміж за талановитого скульптора Петра Сколика, який по смерті доктора Анґера будує для дружини будинок небаченої для тодішнього Станіславова, архітектури і дизайну.
Разом з подружжям Сколиків в будинку живе і Стефанія. Ким є вона для господині? Сестрою, подругою, прислугою, кухаркою? Мабуть, всім одразу. Саме від імені Стефанії і веде авторка свою розповідь. І отут захована справжня магія слова. Бо в цій оповіді простої жінки захована така соковитість і барвистість, що текст не читається, а просто смакується. Він наче вишуканий наїдок, приготований з великою любов’ю і дбайливо поданий нам для гощення.
Текст щедро приправлений відбірними галицькими слівцями. Тож може для людей нетутешніх він видасться трохи дивним. Але мені ці слова близькі і знайомі з дитинства, хоч їхній вжиток зараз і не такий вже частий. І хоч розповідь Стефанії спокійна і розмірена, читач перебуває в якійсь постійній приємній напрузі від процесу читання і очікування подальшого розвитку подій.
І драматична кульмінація все ж настає. В заключних розділах напруження сягає найвищої точки. Але авторка дає право читачу самому домалювати в своїй уяві фінал драми.
Я була рада дізнатися, що незабаром на кіноекрани вийде фільм за романом «Фелікс Австрія». Його назва «Віддана». В мережі вже є тизер цього фільму. Тож раджу подивитися його, щоб ще більше забагти прочитати сам роман. Бо він безперечно заслуговує найвищої оцінки.
Аби мій відгук не був суцільним захопленням, то мушу вкрапнути невеличкої гірчинки. Хоч це радше до видавця (Видавництво Старого Лева), а не до роману. В книжці є багато зносок з поясненнями значень тих чи інших слів та перекладів з німецької. Але вони написані таким дрібненьким шрифтом, що читати їх без лупи абсолютно неможливо.
Ну, добре, що більшість з позначених слів для мене не потребували пояснень, але ж роман читають не тільки галичани. Тож, шановні видавці, любіть трохи більше свого читача!
Але завершити хочу все ж оптимістичною нотою. Роман «Фелікс Австрія» — одна з найкращих книг, що я прочитала. Вона неймовірно красива за стилем написання. Читати таку літературу — це суцільне задоволення. Думаю, зі мною погодяться всі, хто мав щастя читати роман. А тим, у кого те попереду, я просто щиро заздрю.
Галина Новосад
