Сьогодні – Всесвітній день письменника…
Для мене, ще школярки, приїзд письменників на Тичинівські заходи у сусіднє село щоразу був святом.
«Ось, яка шустра зміна росте», — говорив Станіслав Реп’ях, розгладжуючи мені скуйовджене від стрибань волосся. Сидячи на його великих колінах, думала не про те, що він говорить, бо до ладу тоді всього й не розуміла, а про те, що я сиджу у самого Письменника на руках!
А потім були літшколи в районній газеті з Таїсією Шаповаленко, а потім перші відгуки на перші вірші від Дмитра Головка, лекції любові до рідного слова в університеті від Анатолія Погрібного, передмова до першої збірочки від Олександра Астаф’єва…
До кожного з цих людей і досі ставлюся з особливою повагою та вдячністю. І прикро, що сьогодні чомусь слово ПОВАГА здається дуже часто таким незрозумілим і рідкісним…
Нема поваги до вчителя, а колись у селі люди перед ним знімали шапку і називали лише на Ви. Нема поваги до лікаря, який, хто б що не говорив, щоденно на варті нашого здоров’я. Нема поваги до журналіста, бо хтось вирішив, що всі продажні.
Нема поваги і до письменника. Пише так пише, ніхто ж не примушує. Чи багато хто з пересічних перехожих напам’ять прочитає когось із сучасних українських поетів чи назве їх імена? Моя старенька бабуся читала нам з братом напам’ять майже всього «Кобзаря»…
Привітання у цей день — це добре, але краще хай би цінували нашу працю щодня, купували чи брали у бібліотеці книжки — і читали, читали, читали! Люди, що читають – то зовсім інші люди, аніж котрі замакітрені телесеріалами…
Ми вкладаємо в свої рядки так багато всього…
Хочеться вірити, що недарма. Взаємоповага і любов — це те, з чим ми всі маємо засинати і прокидатися!
А колегам — натхнення!
Хай воно ніколи нас не полишає! Перепрошую за не зовсім святкові слова.
Тетяна Череп-Пероганич
