Софі Оксанен — одна з найцікавіших письменниць Європи. Принаймні мені вона зрозуміліша, ніж власниця Нобеля Ольга Токарчук. Особливе враження справив на мене її роман «Коли голуби зникли». Найсильнішим є, звичайно ж, «Очищення». Читала я і її дебютний роман «Сталінські корови».
Мабуть, дехто уже встиг прочитати останній роман Оксанен «Собачий майданчик», який недавно побачив світ у «Коморі». Ця книжка про Україну, про Донбас і Сніжне, про проблему сурогатного материнства і про історії українок — таких же жінок, як і мільйони інших. І не таких.
Роман із закрученим сюжетом, з вбивствами, втечами, відірваними головами й чудово переданим 
донецьким колоритом, колоритом, який спостерігають західні очі.
Авторка непогано орієнтується в найновішій українській історії, у протистояннях донецького і дніпропетровського кланів. Вона далека від патріотичних ідей чи риторики, але адекватно передає олігархічну українську атмосферу, клімат злочину без покарання, повної байдужості до того, що було з твоїми бабами-дідами і батьками, й головного гасла — кожний рятується самотужки, а успіх вимірюється не тим, якою людиною ти став і чи став людиною взагалі, а тим, що ти здобув у житті, ніби власність і є єдиною формою людської самореалізації.
Не думаю, що це найуспішніший роман Оксанен, але прочитати його цікаво хоча б тому, що не так вже й багато іноземців пишуть про Україну. Прочитати варто, щоб зрозуміти, якими нас бачать естонці і фіни.
Роксана Харчук
