Мрія цілого діточого життя збулася — мені подарували касетний магнітофон. Він перемотує, записує музику і як виключити світло і натиснути кнопочку — бликає всякими вогниками. Дитині, яка виросла на книжках, тяжко зрозуміти зміст деяких пісень, але вони веселі і під них мож скакати. «Кізлє», — констатує бабка і лишає мене наодинці з моїм гаджетом.
«Марусю, ну, ти маєш трохи розУму? Тобі зарплату банєками дали, а ти на послідні гроші цу забавку купила?», — в кухні бабка вичитує маму. Мама не сміє бабці перечити. Я приклала вухо до фіранки і підслуховую, але недовго — моя дорога забавка так і притягує. Коло коробки з магнітофоном дві касети – «Relax» зі звуками моря і … «ДДТ».
І в мене діточий шок. Бо я знаю, що ДДТ — то дуст. І хто придумав так касету назвати? Звідти я вчула пісню про осінь, слів не зрозуміла, то сиділа на войлоці і осмислювала. «Осень, в небе жгут корабли»… Для чого, хто? Мені то було страшно цікаво.
За вікном весна така геть руда, і я руда, а в хаті на войлоці — дивна пісня і ще дивніша назва касети (дитина вчительки хімії не дуже розуміла, що таке музичний гурт, хоч пісень чула багато).
Я сиджу і думаю. Чим більше незрозумілий зміст — тим більше притягує. Заходить бабка, питає, чого я «зависла».
— Думаю про «Дуст», — пояснила я так дивно, що виникло ще більше запитань.
Тої рудої весни небо чогось було дуже темне, як перед грозою, а сонце дерева всі підсвічувало. В небі веселка показалася — така виразна, аж несправжня. Попри хату іде похорон. Всі в чорному, дощ накрапає, сонце світить. Якась бабка у «відвабній» куфайчині, якась дитина під парасолею, якийсь кудлатий рудий пес…
То прилипло до пам`яті як банний лист, хоч між цими деталями — жодного звязку…
… Я закриваю фіртку, поволи і притишено йду до бабки, бо вона знає все.
— Ба*, а хто така смерть?
— Я ші не виділа, Івасю…
В бабки куфайчина так само відвабна, тобто оксамитова, як і в тої вуйни з гостинця. І фустина горіхова, і горіхові очі. І я плачу, бо дуже хочу своїй бабці довгого життя. Надворі розправляється перша трава, непомітно, але впевнено і пружно, і я знову не побачу, як приходить весна. У небі сиві хмари, а в діточій голові — стільки дивних думок.
А в темній кімнаті на горіховому войлоку грає всіма забутий магнітофон, і ніхто не вслухається у слова…
Іванна Стеф’юк
