Мене дивують українські ліберали передусім із мистецького середовища, бо, проголошуючи толерантність, вони на практиці виявляють повну її відсутність. На практиці вони демонструють повну нетерпимість — передусім до українського націоналізму, який представляла і представлятиме й надалі Ірина Фаріон.
Саме вона може уважатися духовною дочкою Олени Пчілки. Леся Українка, як відомо, була іншого світогляду. Випадок спадкоємності Пчілки–Фаріон підтверджує тезу Гоголя про те, що поріднитися за духом, а не по крові може лише людина.
У випадку українських мистецьких лібералів і людей лівих поглядів мене вражає відсутність розуміння чужої думки, пошанування думки як такої. А у Фаріон думки і переконання були. І думки ці ніяк не звести до антисемітизму, расизму, гомофобії.
Найсильнішою Фаріон була у критиці української оспалості, відсутності в українців національної гідності і честі, а ще манкуртизму, на який страждало чимало наших мистців, принаймні на це страждали їхні матері і батьки, які не спромоглися виховати у власних дітях національну гідність. Цих дітей до української мови у мистецтві, а не в побуті навернула історія, фактично їм вже було нікуди дітися. І Фаріон про це сказала. От негідниця!
Та вибачте Фаріон цю констатацію — будьте вищими цього. Хай би пані Ворожбит — велика знавчиня фізіогноміки, жіночої вроди і характеру — написала про зміну сприйняття не Фаріон до і після її убивства — саме убивства, а не смерті у власному ліжку — наприклад, про Мелоні, очільницю націоналістично-консервативної партії “Брати Італії” до і після того, як Джорджа стала на чолі голови Ради міністрів Італії.
Просто дивовижно, що наша мистецька еліта не розуміє, що не тільки влада, а й насильницька смерть, убивство може героїзувати особистість. А що ж відбулося із Петлюрою, Коновальцем, Бандерою? Саме насильницька смерть героїзувала їх. І от у цьому ряду визначних українських націоналістів, убитих Росією, з’явилася перша жінка, яку убили посеред білого дня у Львові в часи російсько-української війни.
Випадок так званих нинішніх українських лібералів свідчить винятково про їхню неспроможність визнавати вагу своїх ідейних опонентів, їхнє значення. Хай просто подумають хвилинку, хто прийде на їхній власний похорон, крім їхніх колег? Про це корисно думати, тоді й мистецтво їхнє буде вагомішим.
Роксана Харчук
