Отже, знову про гаразд не засвоєні на державному рівні трагічні уроки Крут, котрих, може, й не було б, якби соціалістична Центральна Рада не зазирала в очі Москві, а готувалася до належного збройного спротиву. Нині кожен школяр і студент знає, як проти добре озброєного більшовицько-московського війська М. Муравйова зважилися самотньо виступити курсанти Київської юнацької школи ім. Б. Хмельницького та сотня підпоручника Омельченка, переважно студенти Київського університету Св. Володимира і гімназисти – всього 600 багнетів, приречених на героїчну смерть під Крутами.
Крути перейшли в «найголовнішу легенду нації», ототожнювалися зі славнозвісними Фермопілами (В. П’янов), стали одним із тематичних джерел української літератури, до яких чи не перший звернувся П. Тичина жалобним віршем «Пам’яті тридцяти», віднайшов, за словами О. Тарнавського, у юних героях «найкращу прикмету, що підносить їх після смерти до рівня святих: понад усе вони любили рідний край». Невдовзі творчим шляхом поета рушили Уляна Кравченко («Під Крутами»), О. Олесь («Під Крутами»), Б.-І. Антонич («Крутянська пісня»), Оксана Лятуринська («Дума про скривавлену сорочку»), О. Стефанович («Крути»), С. Гординський (поема «Сім літер»), Юрій Клен (фрагмент епопеї «Попіл імперій») та ін.
«Дивує», що жодна з українізованих військових частин (серед них – чимало фронтовиків), дотримуючись засліпленого «нейтралітету», не виступила проти добре озброєного агресора, якому протистояли крутяни, ще діти. Особливий комітет оборони України у складі М. Порша, С. Петлюри та В. Єщенка виявився малодієвим, а постанова, прийнята 25 грудня 1917 р. Генеральним секретаріатом Центральної Ради про створення армії УНР, була безпорадно запізнілою, формальною, адже, на переконання сучасників, «при розумній організації в самому лише Києві можна було набрати не менше вояків-українців, аніж було всієї большевицької армії, що наступала на Київ» («Історія українських січових стрільців. Воєнно-історичний нарис». – К.,1992).
Муравйовці після замордування героїчних захисників України під Крутами безперешкодно ввійшли в столицю, вчинивши у ній погром, нечуваний від часів Андрія Боголюбського, пояснюючи свою розправу тим, що, мовляв, «революційна помста примусила нас бути нещадними» («Накази і заходи совітської власті». – 1918. – 17 лютого).
Навіть в останню мить Центральна Рада діяла неадекватно, похапцем зайнявшись законом про земельну реформу, яку треба було провести ще влітку 1917 р., не вжила заходів щодо спровокованого більшовиками бунту на заводі «Арсенал», який вдалося пригасити Гайдамацькому кошу Слобідської України (там було чимало донецьких хлопців), сформованому С. Петлюрою. Національної катастрофи могло б і не статися, якби Центральна Рада відповідно реагувала на вимоги історичної ситуації, вчасно здійснила низку реальних заходів, аби допомогти «невільниці стати господинею у своєму домі» (В. Винниченко), здатною на рішучий відпір будь-якому агресору.
Проти Центральної Ради було кинуто аж три більшовицькі армії («Победа Советской власти на Украине». – М.,1967. – С.409), наступ яких було розроблено за вказівками В. Леніна у ставці главковерха М. Криленка («Ленинский сборник. XXXVII» – М.,1977. – С.62). Окупація не була випадковою. Більшовики одразу після жовтневого перевороту вбачали у соціалістичній Центральній Раді основного суперника в боротьбі за владу, якою не збиралися будь з ким ділитися, намагалися дискредитувати її, проголошуючи «контрреволюційною», «буржуазно-націоналістичною», хоч це не відповідало дійсності. Безцеремонно втручалися у внутрішні справи України, постійно вдавалися до провокативних інсинуацій, застосовуючи низку заходів для внутрішнього підриву Центральної Ради. На це вона лише відреагувала роззброєнням пробільшовицького гарнізону та наказом українським воякам повернутися в Україну, організувала Всеукраїнський з’їзд робітничих, селянських і солдатських депутатів Рад, що відбувся 4 грудня, на якому комуністи зазнали провалу, і… все.
Більшовики пильно стежили за яловими заходами української влади щодо національної безпеки, легко використовували її промахи у своїх інтересах. Тому з’явився ультимативний маніфест РРФСР від 4 грудня 1917 р., ініційований В. Леніним, Й. Сталіним, Л. Троцьким, де у цинічній формі, попри позірне «визнання» УНР, оголошувалася війна її державному органу – Центральній Раді, яка, мовляв… пропускала територією України війська донських козаків, що поверталися із фронту додому.
М. Грушевський, В. Винниченко та ін. недооцінювали російської ситуації, вбачаючи в ній лише хаос, не припускали можливості нехтувати моральними принципами, на що були здатні більшовики, які вже 9 грудня зі своїми військами докотилися до Харкова, і це дало їм змогу провести нелегітимний Всеукраїнський з’їзд рад (11-12 грудня), сформувати так званий «народний секретаріат» (Артем, Євгенія Бош, М. Скрипник, В. Затонський, Роза Люксембург та ін. тогочасні «зелені чоловічки»). І проголосити «Українську народну республіку», що, дублюючи УНР, була маріонеткою РРСФР (як сьогодні ДНР, ЛНР).
Як згадував В. Затонський, самі учасники цього утвору ставилися до нього «трохи гумористично. Та й справді: який же з нас був уряд без армії, фактично без території, бо навіть Харківська Рада нас не визнавала». Невдовзі розпочався загальний наступ російських військ під командуванням В. Антонова-Овсієнка на Катеринослав, Олександрівку та Одесу, супроводжуваний провокаціями в Миколаєві й Одесі. Відтоді в Україні була інспірована братовбивча громадянська війна, спровокована не лише московським більшовизмом, а й суб’єктивними чинниками українського уряду, невмінням взяти ситуацію під контроль, пригасити небезпечне вогнище на початку його загорання.
За іронією долі, українському проводу треба було допустити обвальну руїну, аби нарешті збагнути, що «Україна мусить бути окремою державою й не може пускатися ні на які федералістичні експерименти», як скрушно зізнавався, видавлюючи сльозу, М. Грушевський, шокований враженням від поховання Героїв Крут на Аскольдовій могилі (є версія їх поховання на Лук’янівському кладовищі). Їхні по-звірячи закатовані тіла символізували трагедію України, зумовлену і хибними концепціями федералізму й автономізму, які обстоював М. Костомаров і М. Драгоманов, а за ними й М. Грушевський.
Коли в ХІХ ст. вони були закономірними, зважаючи на колоніальне становище України, то після національної революції стали кричущим анахронізмом, який зв’язував державотворну волю Центральної Ради, хворобливо позначився на перших трьох Універсалах, написаних В. Винниченком. Національно свідомі інтелігенти вбачали у трагічних подіях «тяжку руку Немезиди», що виявилася неминучою карою за політичну недалекоглядність, тому «судилось випити повний келих російської отрути», а народна республіка обернулася в «дике поле» на користь сусідам» (П. Стебницький).
Лише в останньому, четвертому Універсалі, оприлюдненому 22 січня 1918 р., В. Винниченко нарешті проголошував Україну ні від кого не залежною, хоч на цьому наполягав ще 20 грудня 1917 р. М. Шаповал, а 26 грудня – М. Ковалевський. Документ запізнився майже на рік, коли вже московсько-більшовицькі війська окупували пів України. Центральна Рада, за твердженням І. Лисяка-Рудницького, діяла post factum, їй «не вистачало ні розуміння моменту, ні одностайності, ні рішучості стати в аванґарді отих самих мас, виступити виразницею не тільки національних, але й національно-економічних інтересів», тому її рішення не завжди впливали на перебіг державотворних, не контрольованих нею подій, іноді навіть перешкоджали їм.
Час було втрачено. Виник, за гірким спостереженням Є. Маланюка, «невеселий парадокс»: народні маси вели її (Центральну Раду) за собою, а не навпаки, бо їй бракувало «національного інстинкту», витісненого «чисто російським інтелектуалізмом», тобто мисленням за російськими зразками, що було властиве денаціоналізованому українству, породжувало рецидиви українофобства, висміяні П. Тичиною (під псевдонімом Я. Тут) у надрукованих на шпальтах газети «Нова Рада» (1917) віршовому фейлетоні «Плач Антонія», в якому взято на глузи Харківського архієпископа Антонія за переслідування українськомовних вірян, та в памфлеті «Молитва «Кіевлянина», де викривалася великодержавницька патологія редакторів шовіністичної російської газети за редакцією Д. Пихна та В. Шульгина.
Федералістсько-соціалістична закомплексованість Центральної Ради віддзеркалювала світорозуміння тогочасної української інтелігенції, яка уявляла, ніби «шлях соціялізму – се шлях, по котрому пройшли Христос і Сковорода. Иншого шляху соціялізм не знає» (Хв. Коломийченко), а «всякий сепаратизм, всяке відокремлення себе від Росії здавалось смішним, абсурдним, безглуздим» (В. Винниченко). Соціалісти загравали з егалітарною стихією, яка ще не встигла стати народом, затуманювали людські голови примарами «світлого майбутнього», небезпеку реалізації яких завбачив ще І. Франко, («Що таке поступ?»), однак його тривожних думок так і не почули ні сучасники, ні нащадки, накидаючи собі зашморг майбутніх кривавих експериментів комуністичного режиму. Вимоги самостійної України як свідчення національної зрілості, що пролунали на маніфесті 1 квітня 1917 р., на Всеукраїнському селянському з’їзді, Центральна Рада проігнорувала.
Послідовних прихильників повної незалежності, як-от М. Міхновський, соціалісти свідомо відсували від провідних ролей у Центральній Раді, хоч саме він та йому подібні могли іманентно структурувати державотворний потенціал щойно пробудженої нації, а не діячі із роздвоєною свідомістю, які нагадували, за влучним висловом Ю.-Я. Пеленського, «нешлюбну дитину Карла Маркса з вродливою і темпераментною українською молодицею».
Аналізуючи свою політичну діяльність, В. Винниченко бідкався недостатньою увагою до «соціального моменту революції», але ніде не прохопився про відсутність чіткої націоцентричної програми в очолюваному ним Генеральному секретаріаті Центральної Ради. У написаному між липнем 1919 р. та січнем 1920 р. есеї «Відродження нації» він трактував історичний сенс національної революції передусім як рух робітничо-селянських мас до визволення, вважав, що соціал-революціонери ставлять перед собою мету «всебічного визволення (соціального, національного, політичного, морального, культурного і т.д.)», уявляв їхніми спільниками «боротьбистів», пізніше – укапістів, спробував наводити контакти з антиукраїнською КП(б)У.
В. Винниченко репрезентував амбівалентний психотип, намагався поєднати непоєднуване – комуністичні та національні ідеї, «опинявся між двох сил, здобуваючи все більше ворогів як в одному, так і в другому таборі» (Наталя Полонська-Василенко). Під впливом його соціалістичних уявлень Центральна Рада обеззброювала Україну саме тоді, коли формувався потужний національний військовий потенціал, як це було навесні та влітку 1917 р.
Всеукраїнський військовий з’їзд вимагав від Центральної Ради державницьких дій, але не був належно підтриманий, хіба що на його підставі сформувався очолений С. Петлюрою Український військовий генеральний комітет у складі Центральної Ради. Невдовзі генерал П. Скоропадський сформував українізований корпус у складі сорока тисяч вишколених бійців для підпорядкування Центральній Раді, яка, вдаючись до соціалістичної софістики, безвідповідально знехтувала своєчасною ініціативою утворення регулярної національної армії, здатної дати відпір будь-яким знахабнілим агресорам, якими переповнювалася українська земля під час ще не закінченої Першої світової війни.
Особливо наполягав на демілітаризації В. Винниченко. «Не своєї армії нам треба, а нищення всяких постійних армій. Не українську регулярну армію треба організовувати! Українського мілітаризму не було і не повинно бути!» – безапеляційно заявляв він на сторінках «Робітничої газети» (1917. – 12 квітня), наївно сподіваючись, що соціалісти ніколи не воюватимуть один з одним. Має рацію Наталя Полонська-Василенко: «За такі переконання своїх «вождів» заплатила Україна своєю державою, бо виголошувалося таке твердження тоді, коли на українській землі стояв залізний фронт ворога».
Помилки В. Винниченка в політиці, що фатально позначилися на долі України, наводяться не для його осуду, а для усвідомлення відповідальності державного діяча такого рангу за свої вчинки перед собою і нацією, для осмислення важких уроків національної історії. Письменники у деструктурованій українській культурі, в якій бракувало національно свідомих фахівців, завжди змушені були заповнювати випорожнені ніші. Тому вони організовували «Руську трійцю», Кирило-Мефодіївське товариство, Громади, «Просвіту», Братство тарасівців і т. п., тому значна їх частина потрапила в Центральну Раду.
Сильні на літературному терені, вони часто хибували (та й досі хибують) на позалітературних рядах, мимоволі переносячи на них стиль власної творчої лабораторії, сприймаючи світ як текст, намагаються заповнити його своїм письмом, не враховуючи стилістики довкілля. Так робив і В. Винниченко – класик української експериментальної прози і драматургії в контексті модернізму. Він як письменник (не політичний діяч) ніколи не зраджував своїм ідейним і художнім принципам, завжди спирався на вироблену ним концепцію морального максималізму, відому як «чесність з собою», яка при першому зазнайомленні принаджувала етичною ошатністю, але насправді за її звабливою маскою приховувався протилежний зміст, адже виправдати перед собою можна не лише добрий вчинок, а й злочин. Найвиразніше семантика «чесності з собою» розкрилася у п’єсі «Між двох сил» (1918), в якій драматург на прикладі трагедії родини Сліпченків висвітлив терор московсько-більшовицьких окупантів у Києві, викрив соціалістичні ілюзії українських інтелігентів, частина яких допомагала комуністам, щиро повіривши в їхні ідейні симулякри.
В. Винниченко повноцінно відбувся в українській літературі, але не в політиці, що засвідчено багатьма неспростовними прикладами з його життя, позначеного рисами вимушеної поліфункціональності, що постійно переслідувала українське письменство. Він підтвердив проголошуваний Г. Сковородою принцип «спорідненої діяльності», порушення якої філософ назвав «лютою смертю», адже «не матиме успіху лікар без покликання, хоч би й здобув технічну вправність».
Герої Крут, а не Центральна Рада, на думку Є. Маланюка, започаткували «тип Новітнього українця», спроможного «надавати проявам українськости ціхи справжнього, вже національного стилю». Цей тип особистості прийшов на зміну амбівалентному типу, репрезентованому соціалістами Центральної Ради, втілював у собі принцип героїчного чину, вміння віднаходити адекватну відповідь на суворий виклик історії. Вони збагнули: якщо уряд не здатен протистояти окупанту, це потрібно робити самим. Вони правили за приклад захисникам Срібної Землі, Олені Телізі й О. Ольжичу, учасникам похідних груп та воякам УПА, повстанцям Кенгіра, дисидентам й іншим «трагічним оптимістам», які завжди були в меншості, завжди перебували в екстремальній ситуації, зробивши свій екзистенційний вибір пасіонарія в ім’я національної повноцінності і людської гідності.
Україна сьогодні небезболісно переживає постколоніальний синдром, ще не повністю поновила свою історичну та етногенетичну пам’ять, часто промовляє з «чужого голосу», тому важливо, аби спогадання про трагедію Крут нарешті стало основою всенаціонального прозріння, що засвідчили два Майдани, Небесна сотня, добровольці, які протистоять московському агресору на донецьких і луганських землях України, «неймовірні» кіборги, що своєю хоробрістю здивували світ і їх доречно порівнюють з крутянами.
Але…
Якщо не буде вироблено державної політики іманентного розуміння національної історії і сучасності, не буде сформовано національно свідомий психотип українця (з урахуванням героїчного досвіду минувшини та масштабних катастроф в Україні), націоцентричної, стратегічно вивіреної програми становлення України як суб’єкта історичного поступу, трагедія Крут може не один раз повторитися.
Юрій Ковалів, «ГРІНЧЕНКО-інформ»
