Культура

Уривок із роману про Тютюнника

Нині, 5 грудня, минає 89 років від дня народження Григора Тютюнника. Я поволі, із випробуваннями духу, пишу про нього роман. Таки не втримаюся і поділюся одним із небагатьох розділів (роман буде набагато різноманітнішим за настроями), щоб вшанувати Його світлу і незабутню пам’ять. Не судіть строго, бо ніхто не знає, як це — писати роман про Григора.

…..
     … Сутеніло, так тихо і м’ятно, ніби у далекому дитинстві, яке все ж частіше йому нагадувало пекло. Григір, не дуже тямлячись, йшов у степ. Щоб навколо ні душі! Ні Федора! Ні матері! Нікого! Він сам буде справляти тризну. Він ще не знає, яким буде ритуал. Він не знає його доконечної мети. Але у степу повинно щось відбутися і він нині мусить там бути. Скільки ще будуть тривати ті украдені любощі, це мерехтіння лиць, що вже перестало його тішити?..
     Справді нема загадки таланту. Він принаймні не бачить її у своєму хисті. У голові гули джмелі, бо, як завжди, Григір ще перед приходом до матері завернув до Федора. Але раптом жовтнева благісність якось струсонула ним, погнавши подалі, від усіх. Навздогін лунало:
     — Гриша, куди ж ти оце ?
     — Григорій Михайлович, дак о котрій прикажете ждать з новою пляшкою?
     Біг навпростець, через якісь городи… Щось гнало його, безпощадно і фанатично, подалі від шилівського товариства. Таке спустошення, ніби не він писав свої новели, не він народив двох синів, не на нього молилися багато приятелів і приятельок.
     То був якийсь інший Григір, актор і факір, що завжди ухитрявся витягнути нізвідки — в останній момент! — чергового носовичка чи палицю і бути не тим, ким він є. Його частинок, його дрібненьких «я» вистачало на всіх. Якийсь час його вистачало на всіх. Потім на майже всіх. Потім на багатьох. Потім на половину. Відтак на третину. Потім на окремих. Ще пізніше — на одиниць. А нині відчув, що все… вже ні на кого. Вже його «я», що самі вірили у вічні загадки любові, ще й інших запалювали своєю вірою, зносилися.
     Нині не може. Ще, може, би зміг у Києві — але тут уже ні, даруйте.
Джмелики у голові не вщухали. Якісь дивні сльози застилали усе його лице. Відчував повільне завершення якогось ісходу, якусь притягальність смерті. Звідкись підкрадався Серйожа Єсєнін («як же ж він сюди потрапив, у шилівські степи?»), тихо посміхався, виймаючи із чемоданчика пляшку водкі: «Прокатилась дурная слава, что похабник я и скандаліст»…
     Григір підходив до Єсєніна ближче. Хотів запитати, чи він добровільно повісився. Але Серйожа ерничал, улыбался («як два рублі вкупі» — подумав Григір), не спеша с ответом. Потом его лицо, как-то быстро преобразилось у что-то невнятно страдальческое, невнятно близкое, и равно же невнятно далёкое… «Чтоб за все за грехи мои тяжкие, за неверие в благодать положили меня в рубашке … под иконами умирать» — сурмив поруч чийсь ледь знайомий голос.
     — Але він не похожий до голосу Єсєніна! – протестував Григір
     — Слушай сей глас и закрой свою мерзкую рожу! – поруч, буквально кілька сантиметрів від себе Григір побачив чиєсь страшне одутловате лице, що було наче знайоме, і наче ні.
     «І пить будем, і гулять будем, а смерть прийде, помирать будем!» – замість одутловатої потвори виникло кілька донбаських шахтарів, що виконали його вимогу співати рідною мовою.
     Чи то Григорові здалося, чи так було, раптом залунав такий грім, як звуки ієрихонських труб.
     – На Київ, на Київ!
     «Триста літ, триста літ минає,
     Як наш брат в кайданах вмирає,
     й весь український народ!»
     Хто це? Що це? Це пісня, що її у Львові співав п’яний до безпам’яті літературний функціонер Петро Козланюк. Може, це його, вже мертве із 1965-ого року одутловате лице він допіру побачив?
     Раптом відчув неймовірну марноту і метушню. Може, його хтось іще любив, але та їхня любов вже не могла ні зігріть, ні ощасливить. Він уже, здається, не любить нікого.
     Десь із-під товщі землі до Григора поспішав прапрадід Лаврін Тютюнник. Григір не міг знати його, не міг чути про нього. Лаврін був колись козацьким священником. Він вмів відганяти демонів – і тепер його безплотний дух спішив рятувати свого праправнука у сьомому коліні.
     Із аскетичним лицем воїна Христа він поспішав догори, чуючи якесь нещастя. Гнувся, розпластувався ниць, але таки вдихнув у порожній радянський степ трохи сили, цього разу рятуючи Григора від інфаркту.
     Раптом Григір почув: «Вислухай і помилуй мене, Господи, по великій милості твоїй вислухай і помилуй!!!»
     «Кришталева чара, срібнеє дно, пити чи не пити – все одно!» – солодкими гугнявими голосами григороненависників наповнювалося довкілля.
     – Та нема, ніякої загадки любові… ніякої загадки… ніякої любові — шепотіла його одинока фігура, скрадаючись нічним степом назад, у напрямку Шилівки, звідки все ж світить яке-не-яке світло, і де все-таки живуть, які-не-які, але люди. Бо у Києві більшість людей нагадують йому загнаних, або хижих і загнаних, чи загнаних і хижих звірів. Звірі, одні звірі довкіль. Як можна жити поміж ними із людським серцем?

Степан Процюк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.