Нова вкраїнська поетична поросль оприсутнила, записала до «витісненого покоління» моїх, принаймні двох, щирих корефанів: Василя Рубана та Станіслава Вишенського. Ну, на голову не налазить! Вовтузився я, вовтузився у свої старечих мізках, аби розжувати, з чим його смакують оте «витіснене покоління»…
Й заходився брати на язик «оприсутнене» (словечко ж яке!) покоління. Читаю раз, читаю два, що ж то за чорт його батька зна за поріддя? На городі бузина, а в Києві дядько!
Знаємо, є – Розстріляне відродження. Відтак – Олесь Гончар, Михайло Стельмах і їже з ними стерв’ятники-дятли. Опісля небезпідставно намалювалися шиті-перешиті «шістдесятники». Й осторонь їх виткався акуратненький Григір Тютюнник! Але ж де взялося «витіснене покоління»? Запитую (за І. Франком) на предмет появи на обрії вітчизняного красного письменства високого таланту Володимира Винниченка: «І відкіля ти взявся у нас такий?» Маю на оці загалом, так звану, «Київську школу» поетів.
Аби довго не борсатись у каламуті замурзаних слів, скажу так: один з моїх корефанів – В. Рубан – був 
ініціатором і пропагандистом сього угрупування, а другий – С. Вишенський — промовимо м’яко, антиподом. Цитую Станіслава Вишенського про «Київську школу»: «… можна було випити й поговорити, поговорити й випити» (місце збору — кафе «Київське» на розі Хрещатика і Прорізної).
Не раз чув, як С. Вишенський під’юджував Василя Рубана: «Будь-яка школа має вчителя й учнів. А в нас крім пляшки і такої-сякої закуски та балачок про поезію, більше нікого й нічого не було». Олії у вогонь підлив був поет Віктор Кордун, який «ушляхетнено» відсидівшись на волі, з подувом «перестройки» оприлюднив список членів «Київської школи»: окрім себе, звісно, зарахував до неї Василя Голобородька, Михайла Григоріва та Миколу Воробйова. На що безкомпромісний В. Рубан, повернувшись з ув’язнення, додав до Кордунівської четвірки свою: Станіслав Вишенський, Іван Семененко, Василь Рубан і Валерій Ілля. Не пригадую хто вже доточив 
до квадриги в квадраті ще й «трійнят» – Михайла Саченка, Валентину Отрощенко, Надію Кир’ян.
Що тут скажеш!
Принаймні мені не смакує борщ без свинини – пісна юшка для убогих. Окрім того: «З дурного говіння не буде спасіння». Тим паче, коли мова заходить про невідь-яке «витіснене покоління», якого насправді не було… Адже стиль і поведінка, скажімо, поетів В. Рубана і того ж таки В. Кордуна (пишно-наполоханий Кордун, як бачив учорашнього політв’язня Рубана, то хутко переходив на інший бік вулиці), разюче відмінні. То для чого новій українській поетичній порослі бавитися в чорт його батька зна яке «оприсутнення» відсутнього?
Сучукрлітовці нехай би ліпше вшкварили кілька своїх вартих уваги забавних віршів! Гадаю, високоповажний поет-ювіляр Микольця Воробйов, якому щойно виповнилося 80 років, зі мною згоден…
Ярослав Орос,
На світлинах: неперевершені Микола Воробйов,
Станіслав Вишенський, Василь Рубан
