Київ. Грушевського. Поспішаю на розмову до знайомого. Коли це назустріч мені прогулюється доволі літній чоловік. Побачив мене, навів вказівного пальця й каже:
— Посилай іх всєх на трі букви!
— Тобто? – усміхаюся у відповідь здивовано.
— Не слушай, что оні тєбє говорят. Іді сваєй дорогой. Ти всьо правільно дєлаєш.
Сміюся у відповідь, заскочена. А чоловік продовжує:
— Я би тєбя в фільмє снял, у тєбя харошеє свєтлоє ліцо. А они тєбя грязью поливают. Нє слушай іх.
Ніяково усміхаюся у відповідь.
— Дякую.
— Дай-ка я тєбя обніму.
Обнялися.
— Ти думаєшь, я сумашедшій старік? Я режисьор! Я «Чорну раду» Куліша снімал.
Зробили фото, на тому й розпрощалися.
Іду, посміююся. Так раніше дівчат кадрили: «Девушка, я режісьор, хотітє сняться в кіно?»
Коли це назустріч знайомий, до якого поспішала.
— Привіт. З ким це ти обнімалася?
— З доброзичливим перехожим.
— І часто ти так на вулицях обнімаєшся?
— Та буває! – сміюся у відповідь.
Прийшла додому, згадала про «Чорну Раду». Хто ж її знімав? Прогуглила. Боже! Точно. Це він. Відомий український режисер. Микола Засєєв-Руденко, який зняв ще купу фільмів і сам знімався з Донатасом Баніонісом, Бориславом Брондуковим, Роланом Биковим, Нонною Мордюковою, та хіба лише ці — ціла когорта відомих акторів радянських часів, яких я ще добре пам’ятаю, бо ми на цих фільмах росли.
Оце то я пообнімалася!!!
Пане Миколо, живіть ще 100 років.
Лариса Ніцой
