Літо. Липень. Наша двокімнатна квартира така суха і така жовта, що, здається, зараз спалахне, а вже за мить – одітліє, як папірець. Наша? Наша, але не моя, бо мені хочеться в село, де саме зараз гнатимуть корів, де баба тре кабачок на тертушці біля погрібника, де над річкою в’ються рої оксамитової мошки. Там грає з хати радіо, грюкає колодязна корба, кричать кури. І спориш у дворі, і дві шовковиці, і абрикоса натомились од денної спеки і тепер уже майже крізь сон слухають те надвечірнє порання.
Я – там. Я ж там щовечора літаю і дзижчу джмеликом, збираю на п’яти срібло роси, солодко відчуваю ніч, що насувається з-за лугу, з-за Скель. Я там літую. А тут – хто я?
Я привіз сюди відро абрикосів. Вони тепер стоять у сутінках передпокою і ждуть матері, яка варитиме з них варення. Вона байдужо, якось аж наче й не руками, а самими зморшками на лобі розрізатиме їхні м’які соковиті тіла, вийматиме з них серця і кидатиме в чорний смітник під ногами. А тіла, розтяті навпіл, складатиме в емальовану миску. Жодна жовта в чорну цяточку абрикоска не впаде з її рук на підлогу, і навіть на мить не забруднить нашої стерильної кухні. Тільки сонцю і тіням тут можна жити і рухатись, як заманеться.
Але варення сьогодні не буде. Мати впала, як ішла з роботи, і розбила коліно. Вона тепер сидить у темряві вітальні, плаче, з коліна стікають ручаї крові, хочуть потрапити на підлогу, але вона не дає їм – витирає кухонним рушником вже десь аж на щиколотках.
Мені ніби чогось бракує – чи голосу, чи запаху, чи речей, я довго не розумію, чого саме. А потім одразу розумію – у хаті немає батька, і навіть жодного натяку на батька немає: ні його капців, ні вудочок, ні стереомагнітофона «Юпітер» кольору металік. Аякже, він же осьо тут стояв. В мене ніколи не було потреби в батькові і в його байдужості до мене. Але тепер я розумію, о-о-о, тепер я дуже добре розумію, що мати плаче не тому, що в неї болить розбите коліно. Або – не тільки тому.
У кухні цяпає вода з поламаного крана. Те цяпання у тиші також здається жовтим, жахітно жовтим, як електричний стілець або газова камера. Його не вдасться отак узяти й зупинити, як мати зупиняє кров рушником. Воно має цяпати і цяпати, аж поки не настане кінець світу. Я не витримую і йду до неї. Мої пальці пітніють і смикаються, я весь час поправляю на собі одяг.
— Де батько?
Вона мовчить і показує пальцем угору. І я розумію, про що мова. Він пішов до тітки Наталки, бухгалтерші з комбікормового. Вона ходить, як качка. Її поки обійдеш, то півдня пройде. Це мати так каже. Вона не дозволяє гратися з тітки-Наталчиним Сашком і взагалі бодай ступати на п’ятий поверх. Один раз навіть змусила віддавати їй назад цукерки, якими та мене пригостила. «У Чіти взяв? Однось назад… Я жду…» Її паузи висіли так загрозливо, що я одніс, але вже не згадаю як…
— Шо їсти?
— Мене з’їжте…
Вона ще погрожує мені, що відтепер моє вільне сільське життя закінчилось, і що я тепер маю допомагати їй (плакати чи підтримувати геометричний порядок у квартирі?), а в село ми будемо їздити тільки на вихідних, помагати дідові й бабі – полоти, садити, прибирати. Бла-бла-бла. Разом. Усі разом. Сім’єю. Ненавиджу, коли вона каже слово «сім’я». Не-на-вид-жу. Ненавиджу, хоч і знаю, що нічого цього не буде. Що вже до завтра я їй набридну своїм рибальським начинням, своїми камінцями в черевиках, своїми плямами («Од чого?!!!!!») на штанях, і вона видворить мене в село, де я знову буду джмеликом, буду літати і пити росу, а вона тут буде сидіти і вбивати себе своїми ганчірками, пилососами, поліролями, пастами й порошками. І нехай.
Я проношу повз неї відро з абрикосами. Вона вже спить. Я йду на балкон і перевертаю відро в гаряче чорне повітря. Абрикоси й не мріяли, що вдруге в своєму абрикосячому житті падатимуть на землю і шелестітимуть, шелестітимуть, шелестітимуть об листя, відчинені вікна і побілені стовбури на клумбі.
Сергій Осока
