Пригадую ті свої нечисленні поїздки з «Книжковим двориком» на південь і схід, звідки я поверталася з різними відчуттями, часом пригнічена, часом збентежена, писала про те, що бачила, а потім читала обурливі коментарі від тамтешніх українців.
Я ніколи не торкалася одного питання, але тепер,коли пані Люба Хомчак розмовляє з янголами, і її ніхто не зможе замінити, і навіть такі десанти раз у рік, коли українці мали змогу почути українське слово в своїх зросійщених містах, щезнуть, вирішила послати останній привіт у Черкаси, Херсон, Запоріжжя, Краматорськ, Чернігів тим людям, які підтримують українське.
Не так про них, як про їхніх та не їхніх дітей. Я не маю на мені когось образити, просто намагаюсь зрозуміти, чому українських діток виховує чужа, ворожа держава…
Черкаси. На презентацію книги молодої письменниці вчителька приводить цілий клас. Випускний. Всі діти разом з вчителькою розмовляють російською. В них навіть і гадки немає, що це не комільфо. Модератори з Києва розмовляють з акцентом, зразу видно, якою мовою вони спілкуються. Перемкнутись на українську мову дітям важко, а звідки беруться молоді вчителі-українофоби, для мене загадка. Дорослі в Черкасах розмовляють здебільшого 
українською, діти – винятково російською. Ну, нехай, мова вулиці, мімікрія, щоб не зжерли і не затролили. Але є етикет – ви приходите підтримати українську книгу і українського автора, які виявили вам честь і приїхали до вас у гості, на ваше ж запрошення… Продовжувати далі?
У Запоріжжі весь персонал Книжкової виставки вітає львів’ян мовою окупанта. Це не те, що не комільфо, це політика і світоглядна позиція. Чіткий сигнал – то вам не Галичина, переживете. Підходять за автографами батьки з дітьми. Той, вкрай не чисельний гурт людей, які або викладають українську літературу, або перейшли на українську мову відносно недавно. Тут же при мені звертаються до власних дітей російською чи телефонують російською рідним. Якою мовою вони розмовляють вдома з дітьми? Правильно, російською. При чому нарікають на утиски україномовних в своїх містах владою і токсичним середовищем. Можливо, вони вірять, що діти повинні самі вирішити мовне питання? І самі стануть патріотами? Якщо вдома немає української мови, цього ніколи не буде. І прочитавши кілька українських книжок, не опануєш розмовну мову. Вдома і тільки вдома дитина навчиться і розмовляти мовою свого народу, і здобуде для себе культурний код. Це – джерело її сили і духу.
Я спокійна за галицьких дітей. Їм є кому зробити зауваження. Вони знають, що україномовне середовище, незважаючи на деякі прикрі явища, в нас сильніше. Це не означає, що виховання мовного патріотизму треба у Львові спускати на гальмах. Мова спілкування в соціальних мережах, музичні вподобання теж вимагають уваги батьків. Ви ж не толеруєте вживання наркотиків, дитячий алкоголізм, агресивну поведінку, еге ж? То чому не намагаєтесь захистити власних дітей від мовного культурного насильства? Те, що для вас данина моді – спотворені імена, серіали, пісенний контент – для них може стати основою, яка визначить їхню долю. А отже й долю України, якій найменше потрібні мовні холуї, пристосуванці й обмежені люди. Їй потрібні успішні, оптимістичні, сильні особистості, які зуміють захистити своє, рідне.
Чернігів. Я розповідаю не так про свою творчість, як про проблеми в суспільстві. Сама згадка про мову одразу напружує присутніх. За стінами бібліотеки я жодного разу не почула української мови. За два дні. Жодного. Я навіть у Херсоні, який виглядає як «город русской слави», почула кілька разів. В очах цих дорослих людей – страх. Вони слабкі й неповороткі. Вони бояться батюшки, сусідів, начальника більше, ніж Путіна. В них зашиті роти. І своїм дітям вони теж зашивають роти. Хрестиком, хрестом на майбутньому України. І коли вони потім гніваються за ці мої слова і просять більше не приїжджати в Херсон чи Чернігів, то вони ще більші сепаратисти, ніж я зі своїми Бойківщиною та Бескидами. Їхня травма постійна, вони передають її у спадок своїм дітям, а моя – тимчасова, бо я живу в Україні, яка не може не бути українською.
Галина Пагутяк
