Культура

Василь Старун. Схід і Захід власної душі…

Як у часи творіння світу,
так і в часи його кінця,
хвала бджолі, що в лоні вітру
пилок збирає для вітця.
Але в часи невинно вбитих
І у часи зрадливих слав
слова забудуть ворожбити
і втратить ремесло бджола.

Стоусто у створіннях світла,
передбачаючи кінець,
комаха квіткою розквітне,
згорить зорею камінець.

(Василь Старун. Абетка світла. К. 1989)

Не знаю, як цей поет вийшов на мене, але з середини 90-х Василь Старун з Луганщини буквально засипав мене віршами. Це були якісь мовні головоломки і естетичні ребуси. Моментами Андієвська проти його віршового шаманування виглядала простою сільською жінкою.

Після першої збірки, здається, його аж через десять років надрукував Роман Кухарук у своїй серії «Свобода слова».

Десь року 2009, чи не весною, він приїхав до Станиславова з нібито бажанням осісти. Гадаю, швидше се було літературне споживацтво. Ще через рік чи два вийшла його книжка в Процюковій серії «Інша поезія».

Що робить Старун нині й де він — не знаю. Жінку мав росіянку, син жив у Ростовській області. Сім’я не приймала його віршів і не розуміла їх, ні світоглядно, ні естетично, ні мовно. Вирватися з цього зачарованого кола Старун не зміг, він так і залишився розчахнутим між сходом і заходом власної душі…

Євген Баран

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.