Чогось… Мимоволі… Згадалося…
Якось сидили-вечеряти у нього вдома, 98-ма хата, на столичній 5-ій Бастіонній. «Скоти, – раптом веде в безвість розкішні очі Михайлова дружина Людмила. – Взяли викинули Саченка (так зазвичай просто, на прізвище називала вона Михайла) з унівеситету, з філології, «за націоналізм». В армію. Потому зумисне закинули – і куди?! – на Китайський кордон…
Конфлікт на острові Даманському, 1969 року.
Михайло втрапив там у саме пекло. Дякувати Господові, вернувся живий …
— Пусте, – пам’ятається, очутився тоді Саченко. – Степан Андрейович Бандера (саме АндрЕйович, так він казав) заговорив мене наперед. Ми ж із ним в один день родилися, 1 січня. Я йому подякував, будучи на могилі у Мюнхені…
Пророків бояться…
Вони його, Степана Бандеру, там дістали. 1959 року… І нині, мертвого, бояться, пантрують…
Та що казати: послухаймо ліпше Михайлову поезію…
Олександр Сопронюк
***
І мати в ночвах ніч виносять
Разом із сорочками з мильною сльозою
І курка півня спати просить
Й відро на сон вмивається водою
І в глечику сметана тане
А батько борщ з цибулею і хлібом
Оглянеться назад – і ложка впала
І впав шматочок хліба з сіллю…
То мати увійшла…
І сіла поруч…
І ложка з ложкою – в одну тарілку
А син Михайло оре в полі
І з другим братом п’є горілку
По яблуку – і нова борозна
Бо завтра вранці будуть сіять
Сьогодні ж орють допізна
І спочивають як уміють
А вже до хати – на плечах ясних
Пахучий плуг нестимуть
І йтиме поле біля них
А тихі коні ззаду йтимуть
Михайло Саченко
