Поет Іван Іов помер 4 лютого 2001 року. Його книжка «Мене вам дав Господь» стала посмертною і вийшла у серпні того ж року… А мами не стало 6 грудня. У ніч на дев’ятий після Її кончини день сидів я у зажурі-задумі коло зчорнілого від горя вікна…
І почулося наче від дверей: «Толю, привіт! Послухай, що написалося:
Мене вам дав Господь!
Беріть всього!
Черпайте із очей з сльозами небо.
І вигортайте спрагло з вен вогонь,
На ліри жили забирайте й нерви!
Я знаю, в небесах мені простять,
Знов звично привітаюся із кожним.
Се – час знімання з віршенят присвят
І час для невмирущих віршів, може…»
… Було ж так, і не раз: вбігає Іван Іов у мій редакційний кабінет обласної газети «Подільські Вісті» та й з порога: «Послухай, Толю, шо написалося!». А відтак гучно, ледь грасуючи звуком «Р», жестикулюючи, читає. Прочитавши: «То як тобі? » – питається. «Та здорово!» – відповідаю.
Ну, не було в Іова отих віршенят, з яких треба було присвяти знімать. «Давай мені, надрукуємо» – руку простягаю. А Іван: «Та він оце щойно склався… Бродив я проспектом, а хвиля ритму напливає, напливає… А тоді слова, слова, слова… Давай папір – запишу»…
… Еге ж, то був весь Іван: щойно написаний, але ще не покладений на папір вірш він голосно, на всю вулицю, читав друзям, сівши з ними на Проскурівській у наметі з написом жовтим по синьому: «Львівське». Читаючи, розмахував кухлем із пивом…
Ну, не могла його широка, не застебнута на гудзики етикету, душа втримати у собі слів, що припливли на хвилях ритму!
Читав він свіжі вірші і в моїй хаті в Красносілці…
… У квітні 1970-го ми познайомилися на нараді молодих літераторів у Хмельницькому. Іван ще був студентом, а я вже працював у Старокостянтинівській райгазеті. Жили ми з дружиною і маленькою донечкою в моїх батьків у Красносілці. На роботу я добирався автобусом у місто, а моя Тамара Миколаївна, вчителька української мови і літератури – у Самчики, велике село за десять кілометрів од нашого.
І ось у вересні (якраз неділя була, то я не на роботі) заходить у двір… Іван! «А це ж яким ти вітром?» – дивуюся. А Іов: «Та на буряки нас погнали у Шепетівський район. То я ото по дорозі – до тебе. Вийшов з автобуса, як стали за Старокостянтиновом на перекус і перекур, «дєвочкі налєво, мальчікі направо», то вже й не зайшов. Поїхали наші, а я пішачком на Красносілку… Хочу пописати, як впустиш до хати, бо наслання якесь найшло, хоч ти ґвалт кричи».
… Написав він тоді багато. Увечері, як я приїздив з роботи, читав свіжі вірші. Усім Ненцінським, та ще й брат мій двоюрідний, Владзьо, колгоспний коваль, приходив послухати. Ото й живуть ті поезії, мов рідні мої та близькі, в першій збірці Івана Іова «Стяг золотої гілки».
… Жив Іов у нас і писав увесь вересень. За цей час випили — батько, я, Владзьо й Іван — тривідерний бутель вина яблучного. А тоді взяв я у Сахновецькому колгоспі довідку, аби куратор не сварився, що Іван від групи відбився, гербовою печаткою скріплену, про те, що студент такий-то з… по… таке-то число працював на збиранні буряків у колгоспі «Комунар».
То з чистою совістю відбув студент-поет Іван Іов до Кам’янець-Подільського продовжувати студіювати філологію. Прощаючись, запросила мама: «Приїжджай, Ваню, до нас і на другу осінь. Буряки в колгоспі щороку сіють…»
Згадалося. Написалося…
Хвиля ритму… ритм хвилі… ближче… ближче…
Напливає… «Як не нині, то коли ще?»
Сутність сущого… Спочатку було Слово…
Посягаю… «Осягнути б!», але знову –
тільки ритм, і щось у ритмі, що від дому
далі… далі… далі в Далеч невідому.
… Древня мудрість, мудра Древність… Тайна ревна.
«Доторкнутися б…» Ось-ось уже… Даремно.
Тільки сплески в сивім ритмі. «Притчі? Псальми?»
Мертве море. З Виднокола – мревні пальми.
Грім заліг собі у тучі тихше Тиші.
Тільки хмара-породілля дише… дише…
Легіт Піснею Пісень над Видноколом.
Ближче… ближче… над деревами… над долом…
Тріснув грім. Чи нитку Суті увірвало?
Лиш відлуння в ритмі зливи… «У нірвану?»
Може, Істина посутня у повторі:
то в клинописі, то в Біблії, то в Торі?
Йде з Єгипту, Іудеї, із Шумеру?
Від пергаменту, папірусу, паперу?
… Вже й світає… Напливає Хвиля Часу.
«Від Луки… від Самовидця… від Тараса?»
Ближче, ближче… За півдоторку ось… тане.
То не вперше. «Та невже уже – востаннє?!»
Видихається. Осягнення потуга…
«Хоч би подих, найпівподиху – од Духа!»
… До початку повертаюсь. Ось Начало.
«Щось же сутнє, те, що в ритмі, означало?»
Перечитую… Спочатку було Слово…
Древня мудрість… Притчі… Псальми…
«То від кого?»
Зримі літери задихали… і коми…
і рядки… і між рядками… «Випадково?»
… Гей, Іване! Це ж було, а не бувало:
йшов до тебе, як на душу напливало…
Бачив ти, де зерно-слово, де полова…
Розвиднялося від слова од Іова.
… Як душі твоїй ведеться, Ваню, в Небі,
після того, як злетіла, в день лютневий,
із Землі, де ми поки що нині сущі?
Певне ж, пишеться і там, у райських кущах…
Не судив тебе Господь аж надто строго,
бо ж прихильним був до дару, що від Нього…
Як ти жив тут – це було від Нього також…
А жилося, як і всім отут, усяко.
Була чарка, й не одна, бо мав ти друзів…
А крепецькі ж, ми це знаєм, братні узи.
То життя є… Тож дружина, Богом дана,
не молилась, мов на образ, на Івана.
Просто так було що од вінця і до кончини:
Ваня пише – Валя в нього за плечима…
Гей, прожив ти ґонорово, Йване-пане,
бо життя було земне, було й – нірванне.
Як із друзями-поетами стрічався –
вірш читав той, що іще не записався.
Багатьох вже побратимів, друзів просто
пострічав ти у найвищій Високості!
Стиснув руку по-козацьки не одному…
Й обійняв… І просльозився… По-земному.
… Мо’, прийдеш до мене, Ваню, в сон прозорий…
Поговоримо при місяченьку та й при зорях.
Написав же райських віршів Там премного…
Прочитаєш, як бувало, хоч одного…
Анатолій Ненцінський
