Придивляючись до кволих реформ педагогіки і озираючись назад, бачу, що стрункої системної освіти я не мав. Мабуть, тому, що я людина горьківсько-сократівського типу.
Середня школа, піонерсько-комсомольська каламуть викликали не стільки нехіть до навчання, як небажання туди ходити. Університет (творчий факультет!) вразив схоластикою і стиском свобод.
Зате які студії давала вулиця, берег Тиси, канікули в селі у баби, житейські уроки батька, мандрівки в гори, заробітки на ланах України, рік роботи в механічній майстерні, нічні чергування на «швидкій», саме студентське середовище!
Мене вчили, структурували мій світ Майстри з різних царин, звичайні-незвичайні люди, відтак газетярська практика і книги, книги, книги…
Ці ключі, що вивели з комірчини у світ, піднесли над провінційністю назаретного Хуста і окраїнністю закарпатської галілеї. Підвели до вічного учнівства – науки Божої, яка відкрила потоки енергії Слова і розкрила головний інструмент творення – наДих.
І все — аби наблизитись до того, що свого часу збагнув Ріхард Вагнер: «Я вірю, що є універсальні потоки Божественної думки, які вібрують в ефірі повсюдно, і кожен, хто здатний відчувати ці коливання, натхненний».
І я в це вірю.
Мирослав Дочинець
