В Трускавці я була лише один раз.
У червні 1986 року. Батьки рятували мене від Чорнобиля, і тато купив для нас із мамою путівку до спілчанського пансіонату «Нафтуся»…
Із настанням Незалежності «Нафтусю» успішно (!) спродали. Успішно, як ви розумієте, для керівництва Спілки письменників України, як, власне, було спродано і пансіонати — ялтинський, одеський, ірпінський ets…
Із вражень про місто трускавок пам’ятаю небагато.
Пам’ятаю, як ми з мамою зайшли на пошту подзвонити додому, у Київ… Тоді ще у поштових відділеннях стояли кабінки з телефонними апаратами та номерами на скляних дверях і телефоністка через гучномовець гукала: «Кієв, кабінка номер сємнадцать»…
Словом, коли ми, заплакані, вийшли з тої кабінки, поговоривши з татом, який награно бадьорим голосом розповів останні столичні новини, тітка, яка стола за нами в черзі, раптом заволала: «Ані с Кієва? Я нє буду захадіть в єту кабінку, там радіація!»
Ще на згадку про Трускавець у мене лишилися «Марсіанські хроніки», які я взяла в місцевій бібліотеці, а потім з якихось причин не встигла здати… Гріх! Каюсь!
А ще ми з мамою ходили до центрального бювету слухати «трускавецький хор» — чудесний, давно зниклий феномен, коли незнайомі люди кожного дня в один і той самий час сходилися, аби разом, годинку-дві, поспівати українських пісень. Люди переписували один в одного ноти, передавали їх, як естафету, із «заїду» до «заїзду», репетирували, аби потім давати неймовірні імпровізовані концерти, на які, без перебільшення, сходилися ледь не всі трускавецькі відпочивальники, які часто-густо із «глядацької ложі» переходили «на сцену», підхоплені дивовижним почуттям єднання, яке здатне зродити лише українська пісня…
…. Мені розповідали, що Трускавець відтоді дуже змінився і став схожий на типове європейське курортне містечко…
Дуже хочу подивитися на нього, відчути і полюбити знов. І я там буду! В місті полуниць і цілющої «Нафтусі»! Вже 21 серпня з презентацією моєї книги «Зрада vs Перемога». Місце зустрічі — ресторан готелю «Оскар». Початок о 16:00.
Запрошую, друзі!
Може — чого не буває! — згадаємо старі добрі часи та заспіваємо наприкінці якусь гарну українську пісню?
Галя Плачинда
