Культура

Він тепер на небесній катедрі

Сиротіємо… Ідуть у засвіти Титани, опускаючи на наші рамена уселенський тягар. Залюднюють світлими душами святі небесні катедри, щоб уже звідти зоріти на нас, учнів своїх, зором Тих, хто знає все. Пильним усевидющим поглядом не впокоєної Вічності, а доскіпливої Перестороги і вимогливого Сподівання.

Олександр Данилович Пономарів.
Дивовижно сплів у цій постаті Творець непідробну м’яку інтелігентність з істинно бійцівською, сталевою непохитністю. З могуттю Жреця Храму, якому він офірував своє Земне Причетництво. Святого Храму Української Мови. Того предвічного Слова, що незрушно стоїть на сторожі нас і України.

Для мене він був хрестоматійним Шістдесятником. Не в університеті, тоді він іще тільки-но починав своє викладацтво, делікатно, у тіні блискучої Алли Петрівни Коваль. І знали ми його радше як доброгоо викладача семінарських занять, знавця новогрецької мови, перекладача Яніса Ріцоса.

Він постав Шістдсятником пізніше, наприкінці 80-х, коли я й сам збагатився знаннями не з тогочасних підручників та хрестоматій. Коли доля нас звела у знаменитому Хорі «Гомін» Леопольда Ященка. Він не співав, але часто бував на концертах. Чомусь особливо запам’ятав його у Гідропарку, на святкуванні Івана Купала: сидів у добірному товаристві В’ячеслава Чорновола, Івана Гончара, Сергія Плачинди, Анатолія Мокренка… І саме присутність його, мого викладача, розковувала, знімала з мене, тодішнього соліста, звичний трем вічного хвилювання перед гядачем.

Востаннє ми поговорили біля Володимирського собору. На прощанні з Леопольдом Ященком. Вони були давніми і добрими приятелями. Випадали ще стрічі на Дні факультету, але у тій вічній шамотні вичерпувалися кількома вітальними приязними словами.

«Яка житейська насолода буває вільна від печалі?»
Він пішов під нетлінний омофор Заступниці. Але залишив нам Храм. Розкішний, величний, несмертний. Вічнопам’ятний.

Дякую, Вчителю…
І доземно схиляю голову.

Валерій Ясиновський

P.S.
Сьогодні не стало мого вчителя, легенди Інституту журналістики, Людини з великої літери, який все життя був запеклим поборником чистоти української мови. Він був чудовим колегою, який міг і підказати, і підбадьорити анекдотом, коли вже всі втомленні і не мають сил під час приймальної комісії. Він знав безліч анекдотів українською мовою і вмів їх чудово розповідати. А ще він чудово співав, особливо мені запам’ятався романс “Білих акацій пахучими гронами” у його виконанні й перекладі.
Олександр Данилович був дуже скромною людиною, мені перепало від нього за те, що у червні на весь світ розійшлася інформація про його хворобу. Я так і не наважився з ним поспілкуватися після цього. Вибачте, Вчителю! І хай царствує Ваша душа!

Володимир Литвиненко

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.