… На Францію сподівайся, але картоплю викопай! Наші люди, напевне, незбагненні своїми вчинками для ситої європейської спільноти. Почула сьогодні дивну історію. Переповім коротко… Літня мати й доросла донька кілька місяців провели у Франції, куди евакуювалися з Чернігова через обстріли та загрозу життю. Французи їх прихистили, обігріли, були привітні, надали суттєву допомогу. Жінки чимало часу провели в Парижі, споглядаючи усі ті красоти, про які доти читали лише в книжках та бачили в кіно.
Кажуть: Париж — то казка, там все так чудово! Жінки могли б там і далі жити — їх ніхто звідти не виганяв. Але нещодавно вони повернулися додому.
— Чому?! — запитують їх сусіди.
— Як чому? Картоплю ж треба копати! — відповідають наші незламні і працелюбні люди.
І я пригадую колоритний вірш поета Івана Драча, написаний давно, але такий актуальний і сьогодні:
Україна копає городи
Україна копає городи.
Може, рік, може, вік проживе.
А коли вже державу спородить,
Тоді й небо візьме за живе.
Україна копає городи.
Коло них проживуть городи.
Україна лютує й скородить,
Хто б що в брехнях не нагородив.
Україна копає городи.
Сам це бачив. Проїхав наскрізь
Землю пекла, й небесної вроди,
І святих фіалкових узлісь.
Україна копає городи.
Україна — великий город.
Не чекає собі нагороди
Мій великий городній народ…
Квітень, 1995
P.S.
Цьогоріч через війну я городом не займалася, але минулої осені активно «бавилася» на землі, збираючи врожай і таки теж копала навіть без задньої думки про якусь нагороду…
Інеса Фтомова
