… Пізно ввечері (14.6.16) задзвонив телефон, і я почув незнайомий голос, який представився письменником із Харкова Володимиром Брюґґеном і сказав, що він відкрив для себе Валерія Кикотя і вже другий тиждень лягає спати з моєю «Квіткою у вогні». Ще сказав, що ми близькі по духу, що в нас багато спільного й що хоче надіслати мені свою книгу й щось написати про книгу мою неодмінно «на друкарській машинці», бо комп’ютером він принципово не користується. Чому саме? – я не запитав.
Після розмови заглянув у довідник Спілки письменників і дізнався що йому – 84 роки. А голос у нього такий жвавий і бадьорий…
17.6.16. Листоноша принесла бандероль із Харкова. Доволі солідна книга Володимира Брюґґена. На титулі дарчий напис і припис: «Моє «відкриття Вас» незгладиме». Прочитав кілька сторінок і вже бачу, що ми дійсно дуже близькі. Не впевнений, що по духу (тут він, вочевидь, сильніший), але духовно, душевно, морально й інтелектуально цей письменник мені близький напевне, хоча «літає» в дещо іншому вимірі. Як би там не було – це автор, якого хочеться перечитувати. Шкода лишень, що пише російською. Такі речі просять української. Але то вже хай буде, як є. Якою людина мислить, такою їй і пишеться краще. Ще одна деталь. Коли читаєш Брюґґена, то складається враження, що це писала доволі молода, смілива, високоінтелектуальна, порядна людина, що має гострий розум і художній талант.
1.7.16. Стоять жаркі літні дні, температура за +30. Вчора ввечері порізав палець, сьогодні зранку ще два. Подумав, що це мені за знак? Після обіду зателефонувала мама й повідомила, що їй відрізали на нозі палець, який протягом року гнив. Вона мені не розповідала про майбутню операцію, щоб зайвий раз не нервував.
Потелефонував у Харків до В. Брюґґена, подякував за книгу. Розговорилися. Виявляється він теж самітник. Усе життя живе сам. Напередодні по телевізору була передача, в якій ішлося про те, що у світі існує певна частка самітників, яких «потрібно залишити в спокої», вони є і будуть, їхнє призначення – рухати людство вперед.
3.7.16. Брюґґен надіслав іншу книжку. Ця – українською, набагато цікавіша й солідніше видана. Загалом, філософські речі краще звучать українською. Все краще звучить українською.
20.7.16. Знову перечитую сьому книгу «Блокнотів» Володимира Брюґґена, виданої 2015-го. Ось кілька думок із цієї книги, перекладених мною українською.
Не перетворюйся на пам’ятник самому собі.
Жодних «планів», жодних «захватів» Або ж – плати смертю за все.
Нічого не знайдеш там, де нічого не шукаєш.
Боротися зі своєю природою – значить тішити жалюгідні людські амбіції. Не боротися зі своєю природою – значить дати їй покінчити з тобою у свій час і своїм способом.
Не оголошуй урочисто, що ти змінився на всі сто. А просто будь не таким, як учора.
Що кажеш самому про себе, ніколи не напишеш і нікому не розповіси.
Найрадикальніший засіб від будь-яких масок і поз – не входити в контакти.
Щодня живи саме так, як тобі й хотілося б жити завжди.
Дай тілу розгледіти себе; себе пригадати; себе почути.
Або диктуєш ти, або диктують тобі. Обирай! Цей вибір триває все життя.
Краще впасти на дорозі, ніж валятися в лікарняних свинюшниках.
Читання відмінної літератури – це не витрачання часу, а його здобування.
Любовний об’єкт не може належати іншому, а людина – може. Особливо, коли вона втрачає значення любовного об’єкта.
Не думай, чого чекаєш, а зри, чого дочекався.
Література – не лише пізнання світу, а й – передусім! – самопізнання людини. Нудні ті автори, які сходять з дороги самопізнання.
Письменницькі забави: а жити… Ну, жити буду… Коли допишу.
Для любові потрібно дозріти.
Незліченна кількість «порожніх днів»… Та й не «порожніх» а, а виповнених, дуже дивних виснажливих переходів. Можливо, вони й становили незбагненну суть мого життя.
Я все розумію, багато приймаю, але я – інший.
21.7.16. Замість того, щоб займатися наукою, читаю Брюґґена. Сьогодні почав «друге коло» читання його «Блокнотів» українською, перевиданих у Харкові 2012 року.
Якщо ви не знаходите виходу з тупика, поставте там м’яке крісло.
Розум уже в тому, щоб не робити дурниць.
Геніальність обкрадає своє життя й збагачує інші.
Люди намагаються «взяти від життя», «урвати від життя» замість того, щоб вільно користуватися тим, що воно дає.
Існує якесь надзавдання життя, яке потрібно угадувати. Яке повинно виконуватися незалежно ні від кого й ні від чого, а якщо доводиться – то й усупереч усім і всьому.
Тільки книга для себе стає книгою для всіх.
Заздрість нікчемна вже тим, що складається з неробства, нездорової фантазії, безсилої гонитви за минулим, невміння жити власним життям.
Завдання не в тому, щоб «змінитися», а в тому, щоб із собою змиритися. Одвічний «бунт проти себе» живить мистецтво, але пригнічує життя.
Спад інтересу до свого життя компенсується інтересом до чужого.
22.7.16. Етнічний росіянин В. Брюґґен ще на початку 1992 р. написав: «Радянська (російська) влада обожнює владарювати над злиденними й пограбованими, оскільки об незалежних і багатих вона негайно поламає зуби з огляду на свої дурощі й підлоту. Та їй вистачає хитрощів для розтління душ. Загалом Росія витворила дегенеративно-ритуальний тип держави, що означає поклоніння порожньому місцю й нахабне право привласнювати права інших. Держава-злодій, держава-грабіжник. Та все ж (у наш час) це краще, ніж держава – кат і вбивця».
Тепер, тобто в наш час, Росія – і злодій, і кат, і вбивця (В. К.).
23.7.16. Читаю Брюґґена.
Замолоду шукаєш у літературі почуттів, почуттів і тільки почуттів… пізніше – розуму й тільки розуму… ще пізніше формується стійка потреба шукати почуття в розумі, а розум – у почутті.
Письменник? Людина, що вміє з кожним розмовляти його мовою.
Я не знаю, що таке «не встиг», бо не розумію, куди й навіщо я мушу «встигнути».
«Моє» обмежується тільки мною, та й це належить Богові.
Якщо я втрачаю тільки ілюзії, то чи велика втрата?..
Нудьга – великий амортизатор життя, великий її наповнювач. Не відчуваючи нудьги, не можеш належно поцінувати задоволення. Нудьга змушує зупинитися, розслабитися, сколихнутись. Не відаючи нудьги, важко пірнути в глибокий полегшувальний сон. Той, хто не знає нудьги, не бачить усієї течії життя, яке перетворюється на суцільне біляче колесо. Розрядка життя, насолода хвилиною приходять через нудьгу. Вона необхідна, як одна з таємних і найбільш осмислених пружин буття. Простіше кажучи, без нудьги дуже нудно жити.
Та хіба людина обманює когось? Вона просто не хоче казати правду про себе.
Відсутність свободи перетворює людей на набридливих мух. Свобода – це здатність (і готовність) легко прийняти будь-яку зміну. Свобода – це забуття.
Чужа дурість корисна: через неї краще бачиш власну.
Якщо мене відвідують думки, то я не самотній.
Виявляється, ти завжди чекав од інших того, чого вони не могли дочекатися від тебе.
5.8.16. В. Брюґґен.
Прокинувшись, іди за сонцем. Лети за сонцем. Повзи за сонцем.
Не смакуєш хвилину, не відчуєш і життя.
Лінощі подовжують і урізноманітнюють життя.
Ознакою занепаду є запитання: «А навіщо?..»
Ознакою піднесення – слова: «Треба? Зроблю!»
Зміна середовища й оточення вже є лікувальна дія.
Головний підсумок роботи – не успіх, не гроші, а – умиротворення.
Відсторонюючись від інших, ми хочемо відсторонитися від себе.
Доки людина жива, ніщо не має завершення. От і не слід прагнути завершувати.
Запитання «Що далі?» замінюй на «Що зараз?».
Слід бути вільним усередині занять, а не після них.
Життя ваше було неминучим, і жодні жалі торкатися його не повинні.
7.8.16. Україна живе погано та постійно зазнає лихе тому, що їй бракує українців. Ось який запис знаходжу у Володимира Брюґґена, датований 10.6.10.: «Слабка, слабка українська «громада»… Ніяк не може утвердитися у власній країні. І не тільки тому, що польські й російські володарі стинали кращі голови народу, винищували й розбещували його найдіяльнішу й продуктивну частину, не даючи сформуватися національній еліті в різних сферах політичного й громадського життя. Але також і тому, що величезна кількість українців виявляє дивну байдужість до своєї історії, незбагненну пасивність, а не зрідка й відразу до власної мови, яка б допомогла їм закріпитися на етнічній карті світу. Тобто безліч українців втратили (загубили), а то й не віднайшли Україну в собі, і навіть не спробували її віднайти, анітрохи не турбуючись про національну гордість, притаманну й найменшим народам. Сумна історія України, такої великої, багатої і цікавої держави».
Валерій Кикоть
