Коли зачепиш якусь тему, наприклад, нашого літературознавства, треба її продовжити. Я завжди дивувалася, що наші літературознавці виявилися такими ласими на західні теорії, застосовуючи їх до української літератури, де треба і де не треба. Добре, зараз так розвивається західне літературознавство, яке виконало усю підготовчу, чорнову роботу перед інтерпретацією, що заполонила все. Я не даватиму оцінки цьому явищу, хоча дуже часто таке літературознавство нагадує в гру в бісер.
Мене воно, якщо чесно, не надто цікавить. Українське літературознавство має практичнішу мету — вибудувати український літературний канон, а для цього потрібна ревізія і видання класиків (якомога повніше) з коментарем: посутнім, не про грецькі чи латинські вирази, і без коментування відомих осіб, без оцінкових суджень. Прокоментувати потрібно всі незрозумілі читачеві місця включно з маловідомими прізвищами і топонімами.
Головне — літературознавці повинні бути добре ознайомленими з історичним контекстом. Я редагувала розділ літературознавства у часописі «Дивослово» 12 років і знаю, як падає в літературознавців знання історії. Літературознавці наші не тільки вживають ще й досі совкову термінологію, пишуть, напр., про визвольну війну Богдана Хмельницького, не тільки не розуміють, що відбувалося в Австро-Угорщині напередодні Першої світової війни, чим відрізнялася ця імперія від Російської, їм байдуже, що в одній була конституція, а в другій та конституція провалилася, а й взагалі надають історії значення другорядного.
Давай Ніцше, психоаналіз, феноменологію і колоніальну критику!
Якщо наші літературознавці не вивчать нашу історію, всю історію — і Наддніпрянщини, і Галичини, починаючи хоча б із 19 ст., нічого доброго з українським літературним каноном, який насправді збігається з українським каноном взагалі, аж доки не з’явилася українська військова історія, не буде.
Становлення української нації тісно переплетене з історією української літератури, котра зумовлена українською історією. І ця теза Єфремова є першочерговою, важливою, що б не говорили модернізатори. Коли ми не знаємо фактів, про яку інтерпретацію може йти мова? Про дуже дивну інтерпретацію. Таке літературознавство сама історія викине на смітник, скільки б у тому літературознавстві не було посилань на Гадамера, Бодріяра і Симону Бовуар.
Я не проти модернізму і постмодернізму, але історія — підмурівок гуманітаристики, її основа. Навіть історія тексту без загальної історії не існує. Щоб зрозуміти, чому і як текст мінявся, необхідно звернутися і до біографії творця тексту, і до тих історичних обставин, в яких зміни тексту відбулися.
Я вважаю, що українське літературознавство деградує, а всі ці дисертації, що переважно написані для чергово звання, особливого значення для науки не мають. І шкільний канон наш без університетського теж неможливий. А на самому патріотизмі далеко не заїдеш. Однак рано чи пізно наше літературознавство таки звернеться до історії. Я в цьому переконана.
Роксана Харчук
