Література — це виховання почуттів, навіть там, де вона прикидається джерелом задоволення. Як тільки в нас останнім часом не крутили цього Булгакова, роздивляючись його і так, і сяк. А все доволі просто: треба лиш уявити, скількох росіян і псевдоукраїнців його відомі пасажі в “Білій гвардії” виховали в презирстві й ненависті до всього українського…
… і, відповідно — о, так, “це неможливо квантифікувати!” — за скільки українських смертей вони відповідають. Тобто не вони, а він — їхній автор.
Я подумав про це, читаючи блискучі статті Катерини Марґоліс на сайті “Радіо Свобода” про російську присутність на цьогорічній венеційській Бієннале і про те, що вона називає “шизоколоніалізмом”. У іншій статті багато цікавого про ще одного “хохлоненависника” — Іосифа Бродського, зокрема, такий глибоко символічний епізод, раніше мені не знайомий:
«Вірш «На незалежність України» і записи його читань у ретроспективі невіддільні від геноцидальної війни РФ в Україні так само, як невіддільні від історії Другої світової та Голокосту фашистські радіопередачі Езри Павнда, якого так запекло таврував Бродський [як фашиста й антисеміта]. За примхою чорного гумору історії світової літератури Павнд похований на тому самому цвинтарі на острові Сан-Мікеле, що й Бродський. Виділене під могилу Бродського місце виявилося сусіднім з Павндом, і тільки втручання Баришникова допомогло збільшити дистанцію між могилами до пристойної. Історія в ретроспективі знову скоротила цю дистанцію в півтора десятка метрів до неістотної».
За скільки українських смертей відповідальні ці двоє, ці Б. і Б.? А хай навіть за десять чи п’ять. Хай навіть за одну. Біда в тому, що за багато більше, але ми ніколи не дізнаємося наскільки. Бо це ж література…
Сергій Сингаївський
