Було мені колись шість років, жив я в бетонній чотириповерхівці – спереду гойдалки, ззаду болото. У ті часи любив я чогось такого цікавого попоїсти – я й зараз не проти, хоч і стараюся себе стримувати, не накидаюся на харчі, коли хтось дивиться. А тоді було модно виносити з дому щось таке вигадливе – бутерброд із ковбасою, млинець із повидлом, а інколи й вареника якого з картоплею, щоб олія по пальцях стікала – і хвастати в пісочниці: так непоквапливо їсти, копирсаючи черевиком камінці, підкидаючи знічев’я трісочки, демонструючи всім, хто тут зараз на вершині харчової піраміди.
Щоб усім зразу ставало ніяково. Щоб усі починали крадькома ковтати слину й позирати на свої вікна.
Жила в нас у під’їзді дівчинка Оксаночка. І винесла вона якось надвір банальний хліб із маслом, але в центрі бутерброда лежала вишенька – липень був, чи шо…
І я, звичайно, миттю підбіг до дівчинки:
– Дай вкусить!
І – о диво! – вона не порадила мені піти додому й узяти там щось їстівне, не послала нікуди, не підняла руки високо над головою, а просто сказала:
– На.
Навіть із посмішкою…
Я, звичайно ж, укусив. І, мабуть, не один раз. Аж раптом зі смарагдового листя вистромився змій-спокусник, ворухнув якусь облудну підозру, поклав на язик лукаву недовіру. Змій нашіптував у самісіньке вухо: «Вишеньку, вишеньку проси…» Я червонів, пручався як міг, але спокусник наполягав: «Проси вишеньку… Подивиш-с-с-ся, чого вона варта, ця Окс-с-саночка…»
Я, утративши геть увесь свій сором і почуття міри, зажадав:
– А вишеньку… даси?
І подивився на Оксаночку примружено-запитально. Я чекав відмови або бодай сумніву.
Уже ж не пускали мене в халабуду один раз. І в підвалі зачиняли. І навіть грязюкою колись облили – з допомогою самоката. Світ злий і несправедливий. Я вже тоді це, здається, знав. Як і зараз. Насправді ми щось таке знаємо завжди – може, саме тому й плачемо при народженні.
Я зіщулено ждав. І змій на моєму плечі ждав теж, скрутившись муаровими кільцями, звісивши хвоста на мою білу футболку. А Оксаночка не думала жодної миті:
– Вишеньку? Ось, бери.
І такою щирістю, такою непідробністю, такою вселенською добротою світилися її не пам’ятаю якої барви очі, що мені аж повітря забракло, що аж змій засичав, залишив на моїй шиї вологий слід і поповз кудись у напрямку електрощитової, де на дверях – череп із кістками.
А мені таки не стало нахабства взяти ту вишеньку і зжерти. Я, здається, просто подякував, поозирався якусь мить і кинувся навтьоки. Може, я навіть плакав у підвалі від розчулення. Може, гатив ногами в двері гаража дядька Сашка-капустянки. Може, хотів знайти десь кошеня й принести додому. Не згадаю. Але точно знаю, що змієві не вдалося того разу звабити мене видозміненим яблуком.
Того разу перемогло добро. Я тепер усе життя згадую Оксаночку в сукенці на бретельках. Особливо тоді, коли здається, що добрі люди вимерли, запалися в землю, переселилися деінде. І – вірите? – допомагає. На сорок із гаком років вистачило однієї вишеньки…
Сергій Осока
