Культура

Я не писав диктант…

Диктанти мені ніколи не вдавалися. Коли вчителька диктувала, я забував про слова, про коми й абзаци. Прислухався до її голосу, придивлявся до руху її вуст, до того, як вона поправляє волосся, як хитрувато зиркає на нас, безграмотних дурників… Коли ж починав записувати слова, то вони здавалися мені якимись безбарвними, сухими, занадто книжними.

Кортіло вставити поміж них своє – свіженьке, радісне, кумедне. З тих, що чув від баби Марти чи на вулиці. І навіть цілу фразу вставити. І я вставляв. І не одну. І мій диктант непомітно переростав у маленьку історію. І я розвивав її собі на втіху далі, поки інші пріли, старанно записуючи з голосу пісний текст.

Після того вчителька зазвичай ставила мені двійку з червоним коментарем: «Не вміє слухати», “Займається самоуправством”, «Зіпсував диктант».

Через те я диктантів трішки боюся. І правильних, строгих текстів, і диктуючих, що втаємничі, як має бути правильно на папері, і помилок боюся, які можу допустити. З чужих слів і помилки якісь чужі, дошкульні, ганебні. А в своїх — вони по-своєму теплі, смішні, невинні.

Один чоловік, Антон Чехов, як і всі, що пишуть, допускав помилки. І коли редактори йому казали, щоб виправив їх бодай у другому чи третьому виданні, він просміхався: навіщо, читачі вже звикли до них. І диво-дивнеє: у четвертому виданні це вже нікого не дивувало, а після п’ятого ставало нормою…

Одним словом, не моє це — писати диктанти. І диктувати — не моє. Тому я й сьогодні, в День української писемності та мови, не писав диктант, хоч і дуже шаную його автора, свого приятеля Івана Малковича. Слухав по радіо чудовий голос Римми Зюбіної і, як завжди, писав своє. І не поспішаю давати його виправляти…

Мирослав Дочинець

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.