Як пишуться вірші? — запитаєте ви.
Ой, нелегка ця справа,
Бо навіть не всім дано!
У когось дар, а хтось просто пише,
Щоб прославитися або втамувати біль душі,
Яка плаче з якоїсь невдачі чи образи.
Але вірші – це завжди добре!
Ось тільки на вірші потрібен час,
Яскраві події, настрій і натхнення…
Душа не скаже: Сідай і пиши! –
З повітря рядків не зліпиш!
А натхнення раз – і зникне…
І вже не скоро прийде!
А може й узагалі не прийти
Ні через день, ні через місяць…
Це вже як йому вийде…
Як йому захочеться!
Натхнення вередливе й ненадійне.
Але потім появляться вірші:
Мабуть-таки – із повітря.
Хоч поетичних рядків
Із повітря й не буває.
(Софія Слоньовська. Сніжинки білої лілеї. Івано-Франківськ. 2024)
“Де наше старе дитинство? Гай-гай! воно залишилося далеко ззаду, у пам’яті наших батьків. Наше дитинство набагато трудніше, зате мета наша тепер набагато ближча.
Зберегти своє дитинство – значить залишитися безсмертним” (Михайло Пришвін. Щоденники. 21 вересня 1951).
Поезія – це збережене дитинство у серці, яке проростає у чистому слові. Мені завжди імпонують поети, в яких щось невловиме залишається дитячого: у поведінці, у міміці, у слові.
Коли ж вірші пише 12-річна дівчинка, – тут завжди залишається сумнів. Найголовніший з яких – як наші діти швидко дорослішають…
Я не знаю, що буде завтра з цією дитиною. Чи писатиме вона вірші. Нині її слово відкрите усім вітрам, усім пліткам, усім доброзичливим усміхам. Вірю, що сонця буде більше. Інакше, для чого поезія?!.
Себе обдурити можна, поезію – ніколи!
Євген Баран
