Сьогодні, у Всесвітній день поезії, Юрію Мушкетику було би — 95! А п’ять років тому, на початку травня, стурбований Василь Нечепа ошелешив: напередодні йому зателефонував Юрій Мушкетик і немічним голосом заявив: «Я помираю… Приїдь Василю, заграй мені на кобзу останній раз…». І ми поїхали до нього в Конча-Заспу. Довго шукали… Він справді не одразу і пізнав Нечепу… Але як заграла кобза, то ожив!, навіть чарку випив і до бесіди приохотився… Він після того ще цілий місяць жив, аж до Трійці…
Фраза Юрія Мушкетика: «Я ще здоровий, але вже неживий» не на жарт стривожила Василя Нечепу. А коли Юрій Михайлович немічним голосом мовив у слухавку: «Василю, приїжджай, заспівай мені напослідок…», кобзар і поготів позбувся щонайменших сумнівів: треба їхати!!!
У «Фуршеті» по одеській трасі докупили апельсинів з лимонами, зеленого чаю, пиріжків зі сливами, а з рідної Мушкетику Чернігівщини везли відбірні яблука та бринзу. Та найцілющіше, що було в нашій торбі для гостини – молоде червоне вино якогось рідкісного сорту, яке п’ють не склянками, а лише чарочку, і смакують протягом 15 хвилин ковточками, і тоді із немічною людиною відбуваються дива – їй зримо прибуває сила, повіки відкриваються, туман в очах розсіюється і мало не розгладжуються зморшки…
Все це науково нам доводив наш неперевершений «сомельє» Віктор Б., який кермував автівкою і був у нашій компанії чоловіком невипадковим – ще років 30-ть тому, в студентські, університетські часи він скоропостижно «завагітнів» ідеєю написати епічний, українського розливу, «Тихий Дон»… І хоча відтоді з «Доном» — тихо, проте Віктор весь цей час залишається людиною несамовито творчою, близькою до українського письменства: він прагне напоїти письменство продуктом власного бізнесу — натуральним, ексклюзивним, якісним вином, щиро сподіваючись, що це йому — українському письменству — допоможе сотворити щось нарешті цінне й вартісне, можливо, навіть рівня Нобелівської премії.
З тією ідеєю – влити Божественного вина в український літературний процес – Віктор Б. носиться не перший рік. Синтез вина й чорнила він волів розпочати з обожнюваної ним Ліни Костенко, творчість якої знає аж до «титли». Проте Ліна Василівна завжди була і є в глибокій конспірації, в її приватний обмежений простір потрапити надзвичайно важко, а тут раптом трапилась нагода із Мушкетиком — тож Віктор з нами.
***
Перед автоматичною глухою брамою у велетенському паркані неподалік зупинки «Конча Озерна» нас перепинив суворий секюріті.
— До кого, хлопці?
– До Мушкетика, — відповів Нечепа.
— Він вас чекає?
— Канєшно! – відрубав Нечепа, — я думаю, він уже давно стоїть у хвірточці і визирає нас.
— Хату його знаєте?
— Канєшно!, — грайливо відповідає на те Нечепа, — я був у нього сто разів.
Мощеною бруківкою поміж столітніх сосен їдемо, немов казковим заповідником, схованим від людських очей…
— Стоп, — кричить Нечепа, — ось воно…
Перед нами — аж надто скромний будинок на тлі сусідніх фешенебельних палаців, з примітивною, прозорою совдепівською огорожею. Але заковика — хвіртка взята на замок і жодних ознак життя не видно. Нечепа судомно шарпає засовами, телефонує Мушкетику. Телефонує раз, удруге, втретє. Той не бере слухавку. І хвіртка хоч прозора, проте неприступна.
— Мушкетик точно тут живе? – наважився висловити сумнів Віктор Б.
– Ну, а якже ж?! Ну, осьо ж, я добре пам’ятаю — зелений паркан, будинок, високі сосни, усе сходиться… Вчора увечері я двічі йому телефонував, про все ж домовлено!
Нечепа ще раз телефонує – відповіді нема… Ми й не зчулися як він рішуче, немов спритний альпініст, умент видерся на паркан, і вже за мить – на приватній території. Сіпає вхідними дверми, зазирає у вікна, двічі обходить будинок за сонцем і проти нього, бере на басовитий голос. Але все дарма.
Вертається і каже напівпошепки:
— Там щось не так. Мені здалося, що за фіранками, ніби чиясь рука здіймалася… Здійметься і впаде… Здійметься і впаде…
— То, може, там біда?! Може, «швидку» треба викликати? Василю Григоровичу, телефонуйте котрійсь із доньок.
— А я шо, їхні телефони знаю?!
Тим часом із сусіднього маєтку розчахнулася потужна дерев’яна брама, з неї виїхав великий чорний мерседес. Нечепа побіг до нього. Бесіда була недовгою, але на позір жвавою і жестикульованою. Після неї Василь Григорович підтюпцем вертався сяючий і щасливий.
— Слухайте, а я ще думаю: ну, при чому тут цей камінь…
— Який камінь?
— Та ж, оно, там, на подвір’ї, я двічі обходив камінь, на якому висічено: «Я – Богдан». Я ж знаю, що це роман Загребельного. Але мені навіть на думку не спало, що я міг так лохануться і залізти на дачу не того класика. Поїхали, хлопці.., Мушкетик живе трохи далі.
— Ну, а як же ж немічна рука, що здіймалась за фіранками і падала? – резонно зауважив Віктор Б.
— То, напевно, був привид Павла Архиповича, — висловив припущення Василь Нечепа.
***
Ворота дачі Юрія Мушкетика, де Нечепа «бував сто разів», виявились не зеленими, а синіми. Хвіртка – заклично прочинена. З повними руками, в яких — кобза, якийсь об’ємний паперовий ящик, целофанові пакети з випивкою й провіантом – ідемо до ще скромнішого будиночка, схожого справді на сільську хату. Нас зустрічає внук письменника Гліб і каже, що дід уже «плохий» і не в настрої…
Юрій Михайлович лежав, схрестивши руки на грудях, вкритий ватяною ковдрою з заплющеними повіками. Василь Нечепа одразу якось впевнено і по-газдівськи сполохав загуслу, нарочиту тишу класикового тісного пристанівку:
— Юрій Михайлович, а шо це ви тут розляглись?!!
— Хт-о-о-о це? – болісно і повільно видушив із себе Юрій Мушкетик, не розтуляючи очей.
— Юрій Михайлович, це я, Вася Нечепа.
— Хт-о-о?!
— Вася Нечепа!!!
— Ой, Вася, — розплющив очі Мушкетик, — ти нарешті приїхав, а я відхожу…
— Куди ви відходите?!! А хто вас відпускає?!!! Ви знаєте, коли козак уже не мав сили вилізти на коня, то куди він ліз?
— К-у-у-ди, Вася?
— На жінку!
— Ой, В-а-а-ся…
Нечепа розриває таємничий паперовий ящик, дістає звідти щось схоже на конструктор із ниток та соломи.
— Глібе! – Мушкетик між тим озивається до внука, — оце дивись і запам’ятовуй відхід діда, і як у цю годину приїхали до нього земляки на чолі з найкращим кобзарем України…
— Юрій Михайлович, — втручається Нечепа, — ви не те говорите… Ви знаєте, що це таке? Це оберіг, солом’яний павук. Він вам наснує місточків з перелазами, шоб ще і перейти, і опертися… І оце поки я буду його вішать над вами (зараз причеплю до люстри), то я вам розповім, як я (як оце до вас) приїхав був до чернігівського композитора Володимира Литвиненка, якого ви добре знали… Мене його рідні на порозі зустрічають і кажуть: батько помер! Дивлюся, всі дзеркала в хаті позавішувані… О, Боже… Коли помер? Сьогодні, кажуть. Кажу: пробачте, прийміть мої співчуття. А де він? У спальні, оно. А можна, питаю, попрощаться? Ідіть, кажуть. Заходжу в кімнату. Він лежить, схрестивши руки, як оце ви. Кажу: прости, брате, прощавай. Та й кладу собі поміж ноги кобзу, та й торкаюся струн. Раптом бачу: одна його рука сіпнулась і сповзла поволеньки, очі привідкрились, а «покійний» шепоче: «Це ти, Вася?». Я гукаю рідних: а шо ж це ви живого чоловіка ховаєте?! Дід Литвиненко після того ще 8 місяців жив!
***
З солом’яним павуком, що завис на люстрі, у кімнаті аж ніби посвітліло. А Нечепа дістає з великого футляра кобзу:
— Юрій Михайлович, у нас сьогодні програма з трьох відділень. Зараз для вас від народного артиста буде невеличкий концерт, потім – фуршет із цілющого вина та фруктів, а вже потім, коли ваша ласка, то ще дасте, оно, Леоніду інтерв’ю. Так шо, я вас прошу — настройтеся…
І отут починається найдивовижніше! Чи то павук, що над Мушкетиком почав гойдатися, чи то звуки кобзи, але кімната враз наповнилась, ніби свіжим вітром, ніби запахом фіалок та сон-трави.
… Взяв би я бандуру
та й заграв, що знав.
Через ту дівчину
бандуристом став…
Нечепа виспівував з натхненням і завзяттям, ніби був не на дачі у письменника, а на сцені у палаці «Україна», перед багатотисячною авдиторією. Нечепа співав, а Мушкетик заливався слізьми. І чим більше утирав сльози, тим більше його очі ясніли, а голос твердів.
— Глібе!, — гукав він знову до внука, що порався у сусідній кімнаті, — ти чуєш кобзу?! Це співає для мене найкращий кобзар України. Ти колись розповідатимеш, що сам Нечепа співав твоєму дідові прощальну…
… Вернись, синку, вернись додомоньку,
Змию тобі головоньку.
Мені головоньку дощі змиють,
А висушать буйні вітри… – виводив Нечепа, а Мушкетик утирав сльози, що лилися і лилися йому з віч…
А вже як заспівав кобзар його улюблену «Зелену діброву», то Юрій Михайлович і взагалі передумав «відходить», а пожвавився і згадав який фурор ця пісня здійняла, коли її співав Нечепа, як святкували колись його, Мушкетикове, 70-річчя, і скільки тоді було гостей та шанувальників.., і де вони всі тепер?., хто ще живий та в здравії…
— Хлопці, аби ж ви знали, яке мені щастя зробили вкінці, що оце прийшли, і тут зі мною…
— В якому кінці?! Шо ви оце говорите?! Лиш там, «на горі» відомо: кому, коли і скільки.., — зупиняв мінорні слова класика-романіста Нечепа і так, ніби між іншим, питався: то, може, будемо вставати до фуршету?
— Да, хлопці, — каже Мушкетик, — я буду вставати…
***
І вже за хвилю Юрій Михайлович сидів у нашому гурті, тримав у руках чарчину зі справді запахущим вином, і поки ми переповідали йому байку про цілюще пиття ковточками, він її перехилив одним махом і дав зрозуміти, що цю тему вичерпано. Натомість бесіда плавно перейшла до тем літературних.
— Юрію Михайловичу, нещодавно Михайло Сидоржевський у своїй «Українській літературній газеті» опублікував частину ваших спогадів. Яке цікаве, потрібне, пізнавальне чтиво…
— Да. У мене вже написані, лежать і чекають свого часу об’ємні спогади. Як тільки помру – їх надрукують. Я так розпорядився. Я їх чому зараз не друкую? Бо там згадуються люди, котрі і в КГБ служили, і творили усілякі підлоти. Я ж багато років був редактором журналу «Дніпро». Ми друкували тоді дисидентів, яких ніхто ніде не друкував. А потім і нас притисли, то ми їх друкували під псевдонімами. Це в ті страшні 60-70-ті роки. Я сам не знаю, як я все те витримав? А скільки мав доган! Хоча потім все ж і мене звільнили постановою ЦК. А коли з таким тріском звільняють, то вчорашні друзі масово одбруньковуються, в хату до тебе вже ніхто не заходить, а як зустрічають на вулиці, то переходять на інший бік, аби не вітаться. Але якось я все те пережив. Бо були і добрі люди, і справжні друзі. Мало їх було, але були.
— А що скажете про час керування СПУ?
— 15 років керував Спілкою. Шо я вам скажу. Оце зараз там гризня… Був у мене тут Михайло Сидоржевський. Просив, щоб я поїхав, допоміг розібратися. Кажу, я старий розбиратися. Знаю лише, що Спілку зберегти треба. Вона у всі важкі часи була останнім, що тримало Україну. Вже коли здавалось, що гряде руїна, саме поети били у дзвони своїм пристрасним словом. Письменники – це остання барикада в державі. Зникне національне художнє слово – і не буде держави, не буде нації. А ви, кажу Сидоржевському, чвари розвели. У нас, у ті радянські страшні часи, була Спілка – як вулик. А зараз ви зайдіть на Банкову – там мертвеччина. Це дуже поганий символ, дуже поганий знак…
— Юрію Михайловичу, цікаво почути вашої думки про декого з особистостей. Найперше — про Ліну Костенко і її творчість?
— У такому віці вже дуже небезпечно щось про когось говорити, давати характеристики, але я скажу. Ліна Костенко – геніальна поетеса, але вредна баба… Оце так, якщо коротко і не заглиблюючись. Вона завжди була геніальна і незрушна, ніколи нікому не вклонялася і не схитнулася ні перед жодними спокусами. Ми з нею були завжди в дружніх взаєминах. Вона ж була і членом редколегії журналу «Дніпро», коли я там редакторствував.
В кінці життя багато чого передумуєш, згадуєш — і доброго й лихого. Адже стільки було всякого за довге життя! Я тепер переосмислюю людей, події. Нині відкривається те, що було приховано раніше, про що ми лише здогадувались. Може, це не треба зараз казати, але тепер усвідомлюю, наприклад, яким був Павличко, виявляється…
Або мій друг Борис Олійник. Він весь час прикривався патріотизмом, своїм Божим талантом, але яке страшне мав нутро, антиукраїнське, і що ще гірше – споживацьке. От розповім вам таке. Заходжу я якось у ЦК, до заввідділом культури Бориса Іваненка, нашого земляка. І Борис мені каже: поясни мені, шо він, цей Олійник, хоче? Він нам жити не дає, все просить, щоб ми його призначили головою українського Фонду культури. Ми йому пропонуємо портфель міністра, це в сто разів поважніше й престижніше, а він затявся – тільки на Фонд культури піду. Дак шо він хоче? Кажу: не знаю, для мене цей ребус також незбагненний. Через два дні заходжу, Борис Іваненко чухає свою лисину і каже: от дурак я дурак, де я міг зорієнтуватися, що Раїса Горбачова буде головою Всесоюзного фонду культури… Отакий Олійник, той, шо «чистий перед совістю, нащадками й планетою».
— Юрію Михайловичу, ви завжди горнулися і признавалися до земляків. Як вам загалом чернігівські письменники? Бо кажуть, є, так звана, «житомирська письменницька школа», «львівська школа». А чи є чернігівська? Бо письменників багато, і чернігівських зокрема, натомість із вартісними українськими романами і повістями сутужно…
— Справа не в, так званій, «школі», справа лише в тому чи присутній талант чи його нема. Всю українську художню літературу дуже сильно підкосила тоталітарна цензура, адже ж все, що писалося, мало було бути ідеологічно виваженим. А що це значить? А це значить — кастроване. Я вже не кажу скільки літературного українського цвіту взагалі було знищено, а твори заборонено. Що ж до чернігівської письменницької гілки, то вона також усяка – і талановита, і ніяка. Я б міг назвати прізвища, але не хочу ображать…
— А можна я назву? Наприклад, Володимир Дрозд. Зачитуюсь його «Листям землі»…
— Ну! Звичайно, Дрозд дуже гарний письменник. Трошки із «бзиком» був. Такий, знаєш, своєрідний, любив славу, сам себе хвалив, але чесний був, ловкий чоловік, і письменник, звичайно, майстровитий. Ти назвав «Листя землі», а мені подобається його «Білий кінь Шептало».
— А з молодих чернігівських письменників?
— Валентина Мастєрова мені дуже сподобалась, яка у Мені живе. Забув як називається її роман, але житейський такий…
— Мастєрова вже живе не в Мені, а в селі Красилівка…
— Ну, все одно, передавайте їй від мене привіт, як побачите…
— Юрію Михайловичу, а чи шанували ви Григіра Тютюнника?
— Аякже! Все, шо писав Григір, ми першими друкували в «Дніпрі». І саме я, попри спротив декотрих авторитетів і класиків, робив можливе й неможливе, щоб Україна читала, а не замовчувала цього унікального письменника. Ми багато разів удвох з ним їздили на риболовлю. Пам’ятаю, якось заїхали за Любечем у такі хащі, що три дні не могли вибратись. Він бував у мене вдома дуже часто. Признаюсь чесно, коли Григорові хотілось похмелиться, але не було за шо, то він сміливо приходив до мене, бо знав, шо знайде розуміння…
— Колись Загребельний казав, що не знає ледачіших письменників, аніж українські. Але це не стосується ні Загребельного, ні вас, Юрій Михайлович. Ви написали понад 50 повістей і романів. Мені особливо подобаються ваші історичні книжки. А яка для вас найцінніша ваша книжка?
— Найкраща моя книжка – «На брата брат». Я завжди писав те, що на душу лягало. Правда єсть з молодості твори, за які мені трохи соромно і від чого я, може б, відмовився, але те, шо було — того не позбудешся. Радянська влада по суті винищила нашу якісну національну літературу. Наші письменники не мали свободи, а підневільне слово – мертве. Ось вам епічний наш письменник Михайло Стельмах. Але про що він писав? Про куркулів… Або Олесь Гончар. Його «Прапороносці» гарні, але цілковито зіпсовані ідеологічним клеймом або, я б це назвав, більмом. Принаймні Гончар залишить слід у нашій культурі своїм яскравим українством, він був борцем за Україну. Він тут жив неподалік. Я часто з ним ходив на прогулянки. Багато говорили з ним про всяке. Ми дружили. Правда вкінці нас трошки посварили, але, слава Богу, ми порозумілися, і я був головою комісії, коли ми його ховали…
Леонід Ісаченко
