Олександре Даниловичу, ну як же так! У ці сутінкові часи, коли плодяться «досвідченні», хоча я так сподівалася, що часи «професорів» уже минули… Коли, вмикаючи телевізор, хочеться заткнути вуха від оцих лінгвістичних помий, котрі виливаються тобі на голову…
Коли ті, хто, нічтоже сумяшеся, називає себе письменником, послуговується не мовою, а пластмасовим, злиденним покручем, більше схожим на гугл-транслейт. І тому стає страшно за тих, хто вірить, що це — література. Коли політики говорять мовою, котру важко зрозуміти, а назвати українською – язик дерев’яніє…
Коли філософія «какая разніца» широким поступом іде країною. Коли мене намагаються переконати, що російськомовні теж можуть бути патріотами. Коли космополітизм стає державною ідеологією. Коли українська національна ідея тихо вмирає. Коли ми просто втрачаємо Україну…
… У ті радянські часи, коли я вчилася на факультеті журналістики, професія журналіста була ще суто ідеологічною. На факультет брали лише «надьожних», ну, або дітей журналістів. Але, все ж, у першу чергу брали працівників заводів. Чи ударників виробництва. Чи дітей колгоспників з глибинки. Які були ідеологічно стійкими, але катастрофічно, жахливо безграмотними.
Моя викладачка української Алла Петрівна Коваль, усвідомлюючи роль мови в нашому професійному майбутньому, влаштовувала для таких неуків додаткові, вечірні заняття. Аби ви розуміли, ми вчилися в другу зміну, і остання пара закінчувалася о 19:00. А опісля починалися «пари» Алли Петрівни. Їй ніхто за це не доплачував. Усе це було на суто добровільних началах. Але спробував би той, кому Коваль наказала ходити на додаткові заняття – на них не прийшов… Думаю, його дні в універі були би злічені…
Олександр Пономарів був тоді молодим кандидатом наук, вів у нас семінари. Все, що я можу, все, що я вмію і знаю в царині мови – я завдячую їм обидвом – Аллі Коваль і Олександру Пономаріву.
Страшно, насправді. Бо людей такого штибу, таких грунтовних знань майже не лишилось. І питання «а хто буде вчити українській мові мою п’ятимісячну онуку Уляну» — стає риторичним.
Дорогий Олександре Даниловичу, моліться там, куди ви полетіли, за Україну. За тих войовничих невігласів і космополітів, хто — свідомо чи ні – б`є під дих мою обезкровлену країну. А я помолюся сьогодні за Царство Небесне для вашої світлої душі. Плачу…
Галя Плачинда
