… І на підлогу випав складений навпіл аркуш.
«Коли пильніше придивляєшся до свого поступу, то збагнеш, що водить тебе якась таємнича рука. Направляє твої кроки, відкриває потрібні дороги, підтручує до потрібних людей. І посилає бажані книги.
Так твої книги прийшли й до мене.
І мені стало дуже тепло, коли довідався про твоє існування в природі. Давно мені такого не було, щоб я читав до самісінького світанку. І єдине, що мене зупиняло, то це думка: що ж ти робиш, залиш іще й на завтра посмакувати.
Коли малюєш гілку, потрібно чути дихання вітру, казали японці. Це є в твоєму письмі.
Я сам колись трохи писав.
Але твоє письмо – щось інше. Воно мене огорнуло чарівним маревом. Це справді густо, джерельно, а разом – просіяно світлом, радістю і жменею смутку. Написано начебто просто, але бере за душу. Коли на папері переломлюється промінь.
Я тут знаходжу те, що загубив у житті і що не знайшов. Натхненні духовні подорожі, вони спонукають до здвиження Духа. Картинки, образи й окремі слова хочеться уважніше розглянути на предмет коштовної породи. Читаю, наче розмовляю з тобою.
Раніше я подумки розмовляв із тими, що вже пішли. Тепер інакше – з тим, що має прийти. Здогадуюся, що пишучи, ти шукаєш себе в слові, ніби спостерігаєш за своїм письмом ізсередини. Трохи романтик, трохи містик, трохи єзуїт.
Ти вмієш слухати людей і помічати знаки. Так і має бути в письмовця. Словом зупиняти людину перед його величністю Життям, перед величністю Господа, перед власною дорогою до самого себе.
Мене ці книги повернули в лоно родоводу, додали наснаги серцю на затишок не в ілюзіях чужини, а в обширах рідного простору.
Цього бажаю й тобі.
Тримаймо здоровий глузд і поважаймо життя, за нами голос предків. І нехай довкола чигають на наші душі яструби, янголи на нашому боці. Цього мене навчив мій великий наставник – Володимир Вернадський.
Ось я дочитав і ще раз перечитав твої книги. І здається, що все це сталося зі мною, і воно по правді завжди залишиться зі мною. І я почуваюся «Божим зернятком».
Твій далекий і близький родак Тиш».
Мирослав Дочинець
уривок з роману «Діти папороті»
