Кнут Гамсун народився 1859 року, і помер 1952-го, проживши майже сто років. Германофіл доби Бісмарка, він залишався таким протягом усього свого життя. Через це в 1945-му, у віці 86 років, він розділив долю Езри Паунда: його зобов’язали виплатити державі штраф, який зробив його жебраком, його кинули до божевільні за «колабораціонізм».
Гамсун не був політиком. Він був музикантом слова. «Мова, – говорив він, – повинна відповідати всім гамам музики». Гамсун завжди шукав слова, «які вібрують», вирази, «які можуть поранити мою душу так, що вона заплаче від такої точності». Він не писав «просто», він писав страждаючи, з болем у серці.
Письменство змушувало його життя тривати. Незважаючи на те, що майже всі його твори були перекладені на французьку мову, незважаючи на те, що за мотивами його творчості відзнято чимало фільмів і передач, незважаючи на те, що, на відміну від багатьох інших, його книги «не застаріли і не вийшли з моди, Кнут Гамсун й надалі лишається таємничою фігурою.
В 1920 році він отримав Нобелівську премію з літератури. Його можна порівняти з Діккенсом, Ібсеном та Ґорьким. Однак Гамсун був не тільки реформатором норвезької мови і найвидатнішим норвезьким письменником XX століття. У своїй передмові до американського видання «Голоду» Ісаак Башевіс-Зінгер (перекладач роману «Вікторія» на іврит) пише: «вся сучасна література цього століття бере початок з його творів».
Мабуть, саме тому творчістю Гамсуна зачитувалися та захоплювалися такі різні автори як Томас Манн, Генрі Міллер, Октав Мірбо, Андре Жід, Джон Голсуорсі, Андре Бретон, Герберт Велс, Бертольт Брехт, Франц Кафка, Роберт Музіль, Девід Герберт Лоуренс, Жан Полан…
Кнут Гамсун був правдивим ворогом сучасного світу. Але особливостю його творчості була відраза до буржуазії, як також і до індустріального суспільства, до сучасності з її капіталізмом і урбанізмом, до влади грошей, якій він протиставляв свій ліричний реалізм. Але було б помилкою бачити в ньому лишень популістського романіста або селянського співця, що творить оди землі, «яка не збреше».
Так, у природі Гамсун вбачає надію. Але тільки в дикій природі – настільки дикій, наскільки такими можуть бути звірі і людина. І його манера оповіді, успадкована з споконвічних усних традицій – це така манера, в якій пейзаж і неживі об’єкти не виконують роль декору, а взаємодіють з вчинками, почуттями й думками персонажів. Цю взаємодію можна чітко простежити в романі «Пан» – великому творі про кохання, що звеличує прихований зв’язок душі і природи – двох втілень однієї і тієї ж дійсності.
«Я – реаліст в найвищому сенсі цього слова, – промовляв Кнут Гамсун, – я показую глибини людської душі». Він завжди намагався описати «повністю несвідоме життя душі», і тому, розмірковуючи про почуття, він передовсім говорить про внутрішнє багатство, про чудесну внутрішню складність життя душі.
Безсумнівно, саме це зробило його чужинцем в сучасному світі, де все те, що рухає людьми, виходить виключно ззовні. Прірва відокремлює Гамсуна від сучасного нарцисизму. Будучи нонконформістом, байдужим до почестей, він їде з дому в день свого народження щоб не накликати на себе публічну цікавість. Його полонили безвісні вулички невеликих міст, рідної йому з дитинства Лофотени.
Генрі Міллер описує його як «маргінала, волоцюгу, відступника, невиправного бунтаря, суворого ворога істеблішменту […], аристократа за духом». Його персонажів спонукає до дій не обурення з приводу соціальної нерівності, і не активна політична позиція, а внутрішнє напруження, складність їх виключної натури. Вони виділяються із загальної маси, хоча і героями їх назвати важко.
Персонажі Гамсуна належать до одного кола осіб, але всі вони (не визнаючи цього) суть жертвами сучасності, яка породила більше розчарувань, ніж свобод. Це люди, сповнені гризот, часто самотні, занурені в протиріччя. Відпочатково чесні і шляхетні персонажі, ходять по краю прірви, а труднощі яких вони зазнають, часом нездоланні.
Кнут Гамсун сам, починаючи з 14 років, вів тяжке, сповнене пригод, життя, «підсолене нещастями». Він зазнав страждань та злиднів, які привели його в багатообіцяючу Америку, де він цілком і повністю зміг оцінити новий світ, який тоді тільки починав здобувати свої риси.
Творчість Гамсуна можна було б описати словосполученням «похмурий погляд на світ», але ж вона не вичерпується істинно скандинавським песимізмом, описами суворих фіордів з перламутровими тінями, і холодних білих ночей. У романах Гамсуна завжди присутні любов і чуттєвість. Гамсун любить все, що його оточує, все, що наділено змістом. Тому він не перебільшував, говорячи про те, що любов – це справжня душа його творів. Але ця любов невіддільна від трагізму, оскільки персонажі постійно наражаються не тільки на труднощі, зумовлені їх особистими можливостями, але і з брехнею та неправдивістю.
Наприклад, у романі «Вікторія», де закоханих збочує суспільство, в якому ласка руйнує тіло, або в романах «Беноні» і «Роза», де любов – це жорстока сила, під дією якої люблячі серця рідко можуть знайти згоду один з одним. Любов, до того ж, йде пліч-о-пліч з ненавистю, так само, як радість і бажання жити йдуть пліч-о-пліч з ясним усвідомленням неминучої смерті.
У Гамсуна протилежні почуття виростають одне з іншого, ніколи не застигаючи на місці, подібно етапам життя, які змінюють один одного в ритмі пір року. Взаємодоповнюваність протилежностей…
Сергій Чаплигін
