Цієї весни сад, здавалося, як ніколи загонисто буяв молодими бруньками, пагонами, свіжою зеленню та квітами. Й особливо квітами. Спочатку, зразу ж по тому, як відцвіли тюльпани, гіяцинти й нарцизи, вибухла ніжними алізариновими келихами маґнолія, потім буквально за якийсь тиждень запалахкотіла гігантськими блідо-рожевими плато́чками деревяниста півонія, сповнивши повітря паморочливо-солодким пахотом, а наприкінці травня вкрилася вся дрібненьким цвітом, наче сніжно-білою габою, таволга коло криниці.
Тож хай у якому куточку саду я тепер перебував, уся моя увага неухильно тяглася до цих трьох пломеніючих кущів — маґнолії, півонії і таволги, які, безумовно, нині були головним осердям саду.
Щодня вранці тільки-но світало я прокидався і, заледве продерши очі, хапливо надягши сорочку й штани, виходив з хати. Мене наче щось кликало, щось звідкись волало, голосило, лементувало, застерігаючи, щоб я поквапився й не проґавив сокровенної таїни, від якої залежить смисл мого буття. Моя душа була не на місці, я весь тремтів, думки й почуття хаотично стрибали, розпадалися, перепліталися, щезали, виникали нові, щоб небавом теж щезнути… І все це породжувало в моїй голові безладну мішанку роз’єднаних, уривчастих, дразливих й химерних образів, картин, подій. А ноги мої ступали поза моєю волею, вперто несли мене… Куди? Звичайно, туди до них — пишноквітлих кущів.
І от я неждано-негадано застигаю перед ладното́ю квітучої маґнолії, просто стою і дивлюся, немовби не існую, оціпенілий розум не годен породити жодної думки, жодного спомину, жодної асоціяції з чимось, що було раніше. А коли я повертаюся до тями, то усвідомлюю, що 
споглядаю маґнолію як диво, але дива вже не бачу, і навіть не певен, що воно взагалі було… і гіркота омани огортає мене. І тоді я марно силкуюся зрозуміти, в чому причина — в моїй фатальній оспалості чи в чомусь иншому?
Та відповіди не знаходжу. І йду далі безбач, зневірено роззираюся довкола, здавшись на волю власного тіла, на його схотінки й пориви, не сподіваючись нічого, не прагнучи нічого, просто бездумно нипаю поміж дерев… І що тоді? Так, так, якоїсь мити я неспогадано опиняюся перед пахучими, такими знадливими у своїй тендітній і водночас потужній гожості квітами півонії. І я знову застигаю у безрусі. І все повторюється. Мої думки німіють. Я щезаю. Потім знову з’являюся. Здивований, збентежений, не розуміючи, що сталося, що було зі мною. І чи було взагалі.
Втім, всі мої намагання розібратися, що́ за таїна торкнулася (чи радше ледь черкнулася) мене, ні до чого не приводять. Я бачу пречудні квіти півонії, вдихаю пянкий аромат, який точиться від них, але водночас відчуваю, що у всьому цьому чогось бракує, чогось вельми важливого — того, що живе, що суще зараз і завсіди. “Господи, невже переді мною знову лише попіл?!”— шепочу згнічений серцем. І зідхнувши, плентаюся далі.
А по якомусь часі все те ж саме повторюється і біля розквітлої таволги. І я знову почуваюся обманутим. “То що ж кличе мене, виганяє з хати в сад щоранку, що обіцяє мені незвідані чуда десь там, там…? І чому я щоразу піддаюся, чому незмінно вірю цим таємничим зазивам? Адже вже минуло сімдесят років відтоді, коли це загадкове “щось” зачарувало мене, малого хлопчика, і з того часу я знай пориваюся, пориваюся кудись…, іду з хати, сподіваючись побачити обіцяне чудо, уздріти нарешті те сокровенне, що досі являлося мені лише як ефемерні спалахи, про які не можеш сказати, що вони були, про які не можеш сказати, що їх не було.
І от минуло ще трохи часу, маґнолія відквітла, осипалися пелюстки деревянистої півонії, повяли квіточки таволги, перетворившись в незугарні иржаві стріпці, а в саду то тут, то там заяскравіли пурпурові чаші китайських маків, сповіщаючи, що весна добігла кінця і тепер вони тут найголовніші. Я ж, як і раніше, кожного світанку зриваюся з ліжка і лечу надвір, гнаний тим дивним голосом. І ніяка сила не може мене переконати в марностності моїх забі́гів. Я знаю, я відчуваю це всіма найглибшими закамарками душі, я чую це вухами, носом, пучками пальців, усім тілом — там десь за стінами хати відбувається щось дивовижне… І я мушу це побачити… Хтозна, може, саме цього разу.
Та ба, щось сталося, я вже кілька днів поспіль щоранку спішу до маків, цих нових владарів саду, та хвилюючі спалахи не виникають в моєму серці, нема і натяку. Я довго стою і знічено дивлюся, дивлюся… Маки прегарні — палахкочуть червоною барвою, сліплячи очі, такі свіжі, такі сподобні, такі гідні й самодостатні в своїй довершеності, такі легкі, витончені — незворушно похитуються на довгих зелених биліях…
Здається, вони є і будуть вічно. Втім, я отруєний гіркотою, бо відчуваю, що не з ними, що мене від них мовби відокремлює невидимий мур. Вони живі, тут і тепер, а я в мертвому, в пустизні, яка не існує. Що ж, я не годен нічого з цим вдіяти, тож мені лишається хіба що безрадно чекати, сподіваючись, що якоїсь благословенної мити китайські маки мого саду змилуються наді мною.
А тим часом дні мої нестерпні. Я знемагаю, біль і розпач душать мене, я не можу сховатися від думок, які рояться й малюють в моїй уяві одні картини страшніші за другі — жахіття війни напирає звідусіль, невідхильно підштовхуючи мене все ближче й ближче до тої межі.
Володимир Яворський-Волдмур (В.Н. Ясмин)
