На межі жовтня, між Другою і Третьою Пречистою, над Чернівцями розгулялися такі громовиці, які годі деколи побачити і серед літа, у Горобину ніч.
Мокре жовте листя катальп у променях жовтих ліхтарів крізь заюшене дощем вікно під поривами вітру чинило враження несамовитої вирви. Це створювало цілковиту ілюзію того, що ти бачиш не нічну зливу, а реально спостерігаєш викрутаси нічного вітру.
Машини на дорозі, здавалось, не кудись їдуть, а втікають у різні боки. Блискавка на мить фіксувала увесь цей несамовитий рух у миті спалаху, а за тим, усе знову продовжувало свій нестримний коловорот.
А коли вітер брутально жбурнув у шибку потужну жменю граду, настрій сформувався: мовчи і дивись.
Я подумав, що рідко коли в житті виразно фіксується факт останньої грози року. Відчуття того, що осінь, попри напрочуд теплі дні, перебирає у літа опіку над містом, набуло форми якогось довершеного акту – нічної жовтневої грози.
Я ще встиг подумати, що нічого б я не зафіксував, якби зараз злива застала мене десь у парку, і я змок під дощем, аж натомість навіявся віршик.
Ми забуваєм літепло потрохи,
За обрій небо хилить зорепад,
І листя осені іржавії потоки
Зривають кладки, що могли вести назад.
Валентин Ткач
