Життєпис оберштурмбанфюрера СС, написаний гебреєм із Америки

З ініціятиви Меморіяльного центру Голокосту «Бабин Яр», створеного російськими бізнесменами Фуксом, Фрідманом та Ханом, видано в перекладі українською (переклав Л.Кононович) широко тертий на язиках в останні десять років роман американсько-французького прозаїка Джонатана Літтеля «Благоволительки» (Jonathan Littell «Les Bienveillantes»). Автор написав його французькою мовою.

Книжку видано в 2006 році у Франції, де вона здобула Гонкурівську премію і стала бестселером. Чималу популярність цей твір отримав і в инших европейських країнах, а також у Росії. Цікаво, що в США його сприйняли без особливого захоплення. І на це є пояснення.

У романі (а він вельми об’ємистий, понад тисяча сторінок!) головний герой оберштурмбанфюрер СС Макс Аве розповідає чи радше сповідається перед самим собою про «подвиги» під час Другої світової війни на території Польщі, України та Росії. Текст переповнений (його просто розпирає!) сценами насильства та жорстокостей (иноді це поєднано з грубими статевими відвертостями), які автор, прикрившись безсторонністю, описує зі всією натуралістичною стотністю, навіть зі садистичним смакуванням. Взагалі опис деталей, епізодів, емоцій у романі досконалий. Особливо яскраво змальовано сцени з життя офіцерів СС. Вони живі, виразні, навіть по-своєму людяні і симпатичні. Але все це служить лише тлом для підсилення описуваних жахіть, які вони чинять самі або руками місцевих «колаборантів» з людьми, насамперед гебраями, зосібна у Львові, Вінниці, Києві.

Цій же меті підпорядковані і численні глибокомисні розмірковування головного героя, його розмови й дискусії з кумпанами по службі й иншими особами, жителями окупованих територій. Узагалі жорстокість в романі, чей, найголовніший персонаж – її сповідниками є всі сторони: і німці, і їхні військові союзники, і вороги-росіяни, і місцеве населення, зокрема, українці, які ототожнюються з колаборантами, але найменше, здається, гебраї, які виступають як абсолютна жертва.

Отже, роман є таке собі гігантське нагромадження жахливих сцен з мордуванням людей, перемежоване зі звичайними, навіть ідилічними картинками побуту офіцерів СС. Нескінченне повторення у найрозмаїтіших формах цих сцен і картинок втомлює. Тим більше, що попри доволі майстерне змалювання героїв, їхньої поведінки та почуттів, автор по-справжньому не проникає в глибини їхнього характеру. Всі вони, в тому числі і Макс Аве банально поверхові, позбавлені тих болісно суперечливих, зчаста трагічних поривів, що тою чи иншою мірою притаманні кожній людині і що до найдальших засторонків серця могло би вражати читача. Ця плиткість, одномірність характерів є найбільшим мистецьким ґанджем твору, а вміння з фотографічною стотністю описати зовнішню форму життя і людей у житті, акцентуючи на екстремі, певною мірою уподібнює його до писанини улюбленця мас Стівена Кінґа.

Виникає питання, ради чого тоді написано книжку? Чи має вона хоч якийсь глибший смисл? Принаймні я його не бачу. Твердження, що людина зла за природою і кожен з нас може бути звіром при відповідних обставинах, як пишуть деякі літературні оглядачі, не є ні чимось глибоким, ні навіть ориґінальним, не кажучи вже про його фальшивість, як фальшивим є будь-яке твердження про таке неосяжне явище як життя. Тоді що́ виходить, що єдиною спонукую писати у автора було одне – так удатно змалювати звірства людей, щоб максимально вразити уяву читачів, га? Не надто шляхетна мотивація, як на мене!

Чому ж роман здійняв таку хвилю захоплень в европейських країнах? Відповідь очевидна. У ньому розповідається про надто драстичні події, безпосередньо пережиті народами цих країн у недавній своїй історії, ще дуже свіжій, болючій, з досі незагоєними ранами. А от в Америці, народ якої не пережив безпосередньо тих страшних подій, цікавість до твору Літтеля виявилася доволі слабенька. Тож чи це не є свідченням, що він припнятий до часу і не має позачасового універсального значення? А, отже, тримається винятково на екстремі. Приберіть її, і що матимемо в кінцевому підсумку? Так, вельми небагато.

А тепер подивімося на роман українськими очима.

І що? Нічого доброго. Українців автор зобразив у вкрай неґативному світлі. І це стосується не тільки якихось політичних організацій, поміркованих («колаборантських»!) чи радикальних, скажімо, ОУН, партизанських формувань УПА тощо, а взагалі українців як таких. Усі вони з садистичними нахилами і з власної волі прагнуть помагати СС убивати гебраїв, виконуючи найбруднішу роботу. Картин з докладним описом, як українці це роблять, чимало в книзі. Читаючи текст, складається враження, що українці взагалі наче й не люди, злобні, тупі, недоумкуваті. Просто людиноподібна худоба, яка не наділена співчуттям і якій чужі будь-які людські емоції і взагалі будь-яке розуміння. Німці жорстокі, безсердечні, цинічні, але все-таки люди, а українці навіть не люди, просто безмозкі і німі тварини, таке собі сліпе знаряддя людовбивства в німецьких руках.

Отже, саме на неприйнятті цього жахливого спрощення, людиноненависницького в своїй суті і має будуватися наше ставлення до книжки Літтеля. Ніякі покликання, що це художній текст, що автор має право на творчу фантазію не можуть прийматися як виправдання. Так, він має право писати, як йому заманеться, але й ми маємо право й зобов’язані різко, однозначно й на весь голос засудити таку зневагу до нас. І якщо українське суспільство це зробить усе як стій і на всіх рівнях, то це повною мірою нейтралізує шкоду від твору Літтеля і хоч трохи зменшить зневажливо-зверхнє ставлення до нас з боку найближчих сусідів і всієї европейської спільноти народів.

Хтось запитає: а з якого такого дива цілком непоганий письменник Літтель так украй упереджено, спрощено й необ’єктивно зобразив українців у своєму романі?

Пояснення просте. Адже він (справжнє прізвище Лідський) з походження гебрай, предки якого жили в смузі осідлости Російської імперії, себто десь в наших краях і пам’ять якого травмована історичними кривдами з боку українців ще з козацьких і пізніших часів, але який ніколи не жив в Україні і не знає, що за люди українці, не розуміє особливостей їхнього світовідчуття, не розбирається в їхніх схильностях, специфічних емоціях та реакціях на виклики, способах виживання, не кажучи вже про визначальні риси національного характеру за шкалою інертність-динамізм.

Серед таких гебраїв якраз і найпоширеніша українофобія. Для них українці всуціль чорна пляма. Бо ненависть від нерозуміння, а нерозуміння від відсутности живого контакту з об’єктом ненависти. Иншими словами, причина нерозуміння в тому, що їхні знання про Україну не безпосередні, а базуються на спогадах та переказах старших поколінь, себто вони мають інформацію з других рук, а також з усяких писемних джерел, документів, мертвих за суттю, а, отже, володіють певними фактами про українців, але не можуть инакше, як хибно трактувати їх, неадекватно розуміють мотиваційні спонуки й тому пояснюють учинки українців, виходячи не з української етнопсихіки і її взаємодії із реальними зовнішніми обставинами, а з власної гебрайської чи з иншої, яку безпосередньо запізнали, і з уявних зовнішніх обставин, які самі і сконструювали.

Адже треба мати надзвичайно високу чутливість і воістину велике серце, щоб розуміти чужі етнопсихічні поведінкові особливості, тим більше, якщо це пов’язано з драстичними подіями. Далеко не всі навіть українські гебраї, які все життя прожили серед українців, розуміють спонукальні пружини української душі. То що вже говорити про такого далекого від України американського гебрая Літтеля. Втім, усе-таки, гадаю, він мав би мати ту високу загальнолюдську чутливість, якщо претендує називатися видатним письменником.

Володимир Яворський-Волдмур