У часи совітські й постсовітські про Шевченківську премію говорили ріжне. І люди її отримували ріжні: від Тичини до Собка, від Гончара до Лубківського. Але!
Найдемократичнішим її періодом і найобнадійливішим був той, коли Шевченківський комітет очолював Іван Дзюба. Варто згадати імена Римарука, Герасим’юка, Медвідя, Пашковського, Слапчука, — при всіх претензіях до окремих авторів, аби зрозуміти, що се був «Золотий період» Премії.
За Мертвих писателів, відзначених лавреатством, не кажу.
Тут доречні слова князя Святослава: «Мертві сорому не мають». Вони всі вартували живого і тихого доброго слова. І складалося так, що за їхнє мертве преміювання голосували живі вороги, а то й моральні убивці.
Усі нагороджені після Доби Дзюби, я, насамперед, кажу про літературу, — попри ситуативний «крок вперед і два назад», — не вписуються в поле чистої естетики. Чого вартує епізод з поетом N., коли його серед ночі вітали з лавреатством, а вранці він по радіо почув инче прізвище. Виявляється вночи, на вимогу Голови, було переголосування…
Варіянт діда Макара — як з байки Нєкрасова «Дєдушка Мазай і зайци»: тонущих много, подобралі нє тєх.
Євген Баран
