Днями ми купували в магазині яйця. Я в цьому контексті ще був подивований – мене приємно вразили стоси туалетного паперу, які нікого особливо не цікавили…
Так ось, сьогодні Оля дістала з холодильника яйце, щоби зробити кльоцки з манки до бульйону із домашньої курки, який ми вживаємо зі «свіжим» кропиком із морозилки щоранку за старовинним «чернівецьким» рецептом.
Поки вона оберталася до стільниці, то завважила у вікні прохолодного ясного весняного ранку: сонце, синє небо, поодинокі хмарки…
Асоціативний ряд повернув її в далеке дитинство. І вона мені розповіла, як якось, о такій же порі, вона гуляла на подвір’ї біля стодоли. Коли раптом її увагу привернуло якесь дивне цвірінькотіння…
Оля вирішила його дослідити.
У стодолі, в глибшому її кутку, за якимись лантухами вона з подивом виявила аж восьмеро курчат. Найцікавішим було те, що ніхто в господарстві курку не підсипав і квочку не виокремлював.
Тоді Оля мерщій запхала за пазуху всіх курчат і стрімголов побігла до хати, бо на вулиці було досить прохолодно, попри гарну весняну днину. Там вона ще більше здивувала маму…
Курчат відразу прилаштували на печі, а згодом виявили і «курку-волонтерку», яка, вочевидь, проявила ініціативу самостійно, не очікуючи, поки господарям спаде на думку реалізувати її материнські інстинкти.
Весна – вона така.
Нікого не питає. Мусиш лише прислухатися до неї.
Валентин Ткач
