Кому спаде на думку солити для тривалого зберігання, скажімо, кокаїн? Дурниця якась! А заморожувати кавуни? Теж дурниця! Воно-то певно ж, але не все так просто.
Якщо йдеться про маринування, соління чи щось подібне у наш час, то це стосується продуктів, готових до вживання. Або самих, або у складі якихось страв. Варена квасоля чи кукурудза, зелений горошок – все це можна їсти просто з банки, або у стравах. Але навіщо в Україні сушити картоплю? Ні, чіпси то зрозуміло, то готовий продукт. А так, щоб тоді з неї щось варити? А моркву? Не для створення смакових приправ, а теж аби потім варити чи смажити. Або цибулю?
Відповідь у старому радянському анекдоті часу Холодної війни. Зустрілись два генерали — радянський і американський. «А в нас, у нас… наш солдат отримує 2300 кілокалорій щодня, от!». «Взагалі то стандартний раціон солдата НАТО гарантує 4700 кілокалорій на день». «Брешеш, сволото натовська! Не може солдат зжерти за день два мішки брукви!».
Мова в анекдоті про те, що Радянський Союз був однією з найбагатших ресурсами країн світу. Золото, алмази, нафта, газ, нікель та все, що хочеш у кількостях неймовірних. Одне тільки родовище алмазів «Мир» дало їх на суму 17 млрд. доларів. А картоплю, моркву, цибулю — сушили. Бо так… дешевше. Радянський солдат, який служив біля/на/за Полярним колом поїсть усе.
«Улюблена» каша – перловка. Після неї пюре із сушеної картоплі, приправлене смаженою сушеною цибулею, особливо якщо з солоними огірками чи капустою – бомба. Така страва автоматично виводиться у категорію «радянські ласощі».
І дві проблеми одразу вирішуються – і калорії, і вітаміни, і все одразу. І можна складати анекдоти про тупих американських солдатів, які без бананів, апельсинів і кока-коли служити не хочуть. Тобто логіка у сушінні була.
Держава, заробляючи мільярди доларів на продажу сировини, економила кошти на робітниках, які ту сировину добували, на солдатах, які берегли спокій країни, а про зеків і говорити не будемо. Радянська зона всеїдна, все, що Дмитрівський овочесушильний завод відбраковував — їла тюрма і табір.
Сушити дешевше, ніж будувати овочесховища і годувати людей нормальними продуктами. Сушене не боїться морозу, воно є простішим у транспортуванні і зберіганні. А вітаміни, аби цинги не було, збережено.
9 грудня 1958 року розпочало роботу підприємство, відоме згодом як Дмитрівський овочесушильний завод. Спершу це підприємство займалось прийомкою овочів із колгоспів та від населення, і їх подальшим солінням.
Капусту та огірки, як найбільш ходові овочі, засолювали у бетонованих ямах, стінки яких оброблялись спеціальною парафіновою смолою. Трамбували взувшись у спеціальні гумові чоботи. Така собі Бургундія і виноробство у Бахмацькому районі Чернігівської області.
Процес заквашування тривав до морозів, тоді огірки та капусту перекладали у діжки, які привозили заздалегідь. З часом на території постала власна бондарня, яка займалась збиранням діжок з готових клепок – дощечок, чи їх ремонтом.
Діжки з засолкою вантажили жінки, молоді і не дуже. Але здоровими були, це факт. На всьому ж натуральному жили! Горді радянськими досягненнями, жінки з легкістю вантажили двохсоткілограмові діжки спершу до вагонів, а потім ще у вагонах вантажили у три поверхи. Зі слів жінки, яка пропрацювала увесь вік на тому заводі (влаштувалась на роботі рівно через місяць, після його відкриття), жодної механізації спочатку не було, всі вантажні роботи робилися вручну і самими жінками. Лише згодом встановили спеціальний підйомник для діжок.
Хоча такий гуманізм просто дивує, однак невже здорова дівчина живою вагою 40 (сорок) кг не могла без підйомника викотити діжку у 200 кг до вагону? Щоб у космічній державі і не змогла?! Звісно ж, могла, хоч і не сама. Вона ж зарплату отримувала аж 60 крб і була нею цілком задоволеною. Все ж дешеве – сірники, хліб, кирзові чоботи.
Вона й досі із захопленням розповідає, як на одного карбованця можна було купити 6 хлібин і давали 4 копійки здачі. Тобто на 60 крб — 375 хлібин. Держбюджет 2019 року встановив мінімальну заробітну плату у розмірі 4173 грн. Враховуючи сучасну вартість такої ж хлібини 9-30 грн, на зарплату можна купити 448 буханців. Але… тоді все одно жилося краще, бо спина не боліла і хлопці любили.
З роками завод перейшов до випуску основної продукції – сушеної картоплі, цибулі, моркви, часнику. На підготовку сировини для сушіння іноді залучали і школярів, у якості виробничої практики. Діти 12-14 років чистили цибулю ящиками. Атмосфера у цеху біла відповідною, можна уявити. Готову продукцію фасували у поліетиленові мішки і запаювали простою електропраскою через спеціальну накладку – реєчку (технології космічної держави! – авт.). Виготовляв завод і високоякісний крохмаль, його фасували у паперові мішки.
Ще пізніше, у 70-х роках завод почав випускати різноманітну консервацію – яблука, помідори (у тому числі і фірмові радянські – зелені), компоти, томатний сік, тощо. Для виготовлення ящиків для консервації теж запрошували школярів, які під час літніх канікул охоче збивали їх за невелику платню. Навіть штучний мед виготовляли (!) на Дмитрівському овочесушильному.
Україна сьогодні посідає перше місце в Європі та п’яте у світі за обсягом виробництва меду. Наша країна виробляє понад 100 тис. тонн щороку, тобто 6% світового меду.
У 1980-тих роках Україна посідала серед радянських республік 2-ге місце за виробництвом меду. Станом на 1987 рік на території УРСР було 2,6 млн бджолиних сімей (30% загальної кількості в СРСР). Тоді ж виробництво меду сягало 48 тис. тонн.
За словами старих пасічників здавати мед державі було не вигідно, але гарно через те, що його одразу купували і розраховувалися. При чи кожній установі та організації, принаймні у нашому селі, була своя пасіка. Навіщо було виготовляти ще й штучний мед?
Сировину для заводу постачала переважно колгоспи, хоча закуповували і в населення. Безперечним плюсом роботи підприємства було те, що він давав роботу близько 150 жителям селища, які працювали у три зміни. Продукція користувалась попитом, була не раз відзначена державою за високу якість. Знали про неї і за межами СРСР.
От тільки ніхто не переймався проблемою екології, навіть слова такого не чули. Завод був розташований практично у центрі селища, води потребував чимало, заводська водонапірна башня і досі є однією з найвищих споруд села.
Всі стічні води практично без жодної очистки (ну, якщо не вважати засипання хлорки у каналізаційні колектори і то вряди-годи) довгим трубопроводом скидалися у районі Романкової греблі у зниклу тепер річку Хвощову.
В кінці 80-х на початку 90-х років систему очистки спробували осучаснити, побудували очисні басейни, де спеціальні червяки мали переробляти і очищати стічні води. Але враховуючи, що у каналізацію зливали крім брудної води і різні хімікати, а іноді туди потрапляв і мазут, яким опалювався завод, то ті черви не витримали лихої долі та згинули, а відходи й далі спокійнісінько текли собі на людські обійстя.
У середині 90-х завод почав працювати з перебоями, хоча і мав уже досить сучасне, як на той час, крохмальне і консервне обладнання. Сушені продукти стали не потрібними у незалежній Україні, як солоний героїн у Афганістані. Робітників поступово звільняють, а завод, як і більшість підприємств селища, «убивають».
Знайти свою нішу серед сучасних підприємств з випуску соусів, кетчупів, консервованих продуктів, чіпсів чи крохмалю керівництво заводу не змогло, або не зуміло чи й не забажало. Шанс на появу підприємства, на зразок того, що у смт.Торчин, було втрачено. Хоча порівняти Торчин і Дмитрівку цілком правомочно як за кількістю населення, так і за іншими параметрами.
За часів СРСР Торчин розвивався, як центр харчової промисловості (як і Дмитрівка). Нині Торчин — це великий завод з виробництва майонезів і кетчупів, який входить до групи «Nestle». А на території нашого заводу, колишньої гордості села, можна будувати голлівудський майданчик для зйомок фільмів про війну чи пост-апокаліпсис.
Сергій Балашов
