… Читаю цими лютневими вечорами «на ніч» щоденники (1991-1994 рр.) Романа Іваничука у його книжці «Дороги вольні і невольні». І раптом подибую спогади про Сіверщину і декотрих її людей…
Цікаві спогади…
Для розуміння того часу, постатей з тієї доби. І чому ми так жили, а не інак…
***
… Запросили мене до Батурина на першу панахиду по Мазепі. Голова селищної ради Олександр Згурський поводив мене по Батурині, поскаржився, що Мазепу й досі називають тут зрадником, показав мені запущений палац Кирила Розумовського, позітхав.
Я виступив перед народом після панахиди…
Це було тоді, коли чернігівський поет Станіслав Реп’ях глузливо позирав, як я осінюю себе Христовим знаменням, щоб потім висміяти мене в пресі…
Через рік я прибув до Батурина з львівською концертною групою, і ми з батурянцями освятили пам’ятний знак Мазепі, а ще за півроку висипали могилу на Гончарівці в пам’ять п’ятнадцяти тисяч народу, замордованого московською ордою…
***
… А ще хтось може мені закинути, що я в своїх спогадах ані разу не згадав добрим словом росіян. Чи маю за що? Хто – хоча б один із всіх моїх знайомих російських письменників – сказав мені, що я маю право на незалежність так само, як вони? Жоден.
Навпаки, прозаїк Юрій Збітнєв позаминулого року в Коктебелі аж на крик зірвався в розмові зі мною і Павлом Мовчаном через те, що ми не згодні були з його ідеєю нового союзного договору, який мало чим відрізнявся від горбачовського: «Ну, как вы не понимаете, что нам нельзя жить отдельно!».
Я розумію: вам, пане Збітнєв, буде тяжко жити без нас, зате нам – у самий раз!
