Новини

Фотокартка

Коли поверх мережаної скатерті опиняється букет квітів – у домі звучить музика. Хоча до клавіш ніхто не торкається, окрім пасма вранішнього сонця. В домі пахне свіжими газетами і випраною постіллю, мама прасує простирадла, а маленька Ілана розглядає фото у вітальні – фото з усмішками. Там двійко дітей (хлопчик і дівчинка), дівчинка радісно тримає у обіймах вівчарку, а братик скромно стоїть поруч. Це фото давно тут, у вітальні.

— Мамо, а хто вони?
— Це були твої братик і сестра. Їх забрав Гітлер, — мама перестає складати простирадла і подумки виважує: чи не замала ще Ілана, чи варто розповідати.

Насправді Ілана не знає, хто такий Гітлер і навіщо він забирає дітей. Може, це нова мамина казка, де злий король забрав дітей і їх треба визволити з темного царства? А вони гарні, ці хлопчик і дівчинка. Ілана ще надто мало знає про них, аби подумки називати «брат» і «сестра». Просто знає, що у них є веселий пес і що їх, цих дітей, хтось забрав. Може, навіть разом із псом.

***
— Бланко, ти лишиш у спокої нарешті того пса? – Жуня обтрушує платтячко дочки, бо зараз же вчителька прийде, а це чудо замурзане вчить вівчарку танцювати фокстрот.
— Ма’, а що таке «чиста година»? – збитошне дівчисько заглядає мамі і очі і намагається розсмішити.
— Де ти це чула?
— Ну, сусідка ішла попри наш сад і казала: «Та дай вже тому псови чисту годину». То бувають години чисті і бувають немиті?
— Такі немиті, як ти, коли мила боїшся, — передражнив сестру братик Калман, але тут же пошкодував: Бланка погналася за ним через увесь сад, забувши про те, що вона дівчинка і має поводитися відповідно.

Жуня їм навіть трохи заздрить. Вони ще багато чого не знають – ні про що шепчуться сусіди, ні що таке «рада юденрат», ні чому мама відчиняє двері лиш господині цього дому і вчительці арифметики. Але чи можна сховатися від темної хмари під кроною малого деревця? Так і не можна сховатися у віллі в самому центрі міста. Жуня стоїть і думає, вона завжди про щось думає. А Бланка гониться за Калманом, поки обоє не зникають у будинку, а їхній старий розумний пес обіперся на лапи і мовчить – мабуть, він теж обмірковує план втечі…

****
Чи мають будинки душу? Чи можуть вони змінюватися залежно від того, що відбувається з його господарями? Наталка була певна, що так. Колись ця вілла у самому серці Снятина була короною на її серці – коли вона прийшла сюди у статусі дружини і молодої господині. Були часи, коли ці стіни тісною кліттю здавалися. А були й такі часи, коли – гробівцем на 13 відділів. Повдовівши, молода жінка не могла слухати тишу в домі, де лунало все – від зізнань до суперечок, від жартів і до розпачу, тільки тишею цей дім раніше не виснажували. Коли у місто прибула молода єврейська родина – терапевт Бруно з дружиною Жунею і двійком діток, то винайняли у Наталі частину дому, і відтоді вілла і сад зажили іншим життям. Вони, ті діти, нагадували їй каштанів – смагляві, «туго збиті», усміхнені і верткі. І коли до їхнього тата Бруно приходили люди і кволилися йому на серце, він сумовито жартував, що то добрий симптом: поки людина чує біль, вона – жива.

— Тату, а ти любиш всіх, хто просить про допомогу?
— Знаєш, синку, в мене немає причини любити чи не любити незнайомців. В мене є причина перемагати хвороби, — Бруно старанно нотував щось до записника, поки його син грається з дерев’яним літачком.

Наталя любить спостерігати за такими їхніми розмовами. Це їй дуже нагадує ті часи, коли її покійний Іван, будучи адвокатом, провадив прийоми громадян. І вона питала його, ну чисто як це дитинятко:
— Скажіть, а чи кожен з цих людей – вам симпатичний? А чи кожен – невинуватий?

Він тоді лиш усміхався на Наталине питання і відповідав, що найбільше симпатичною йому є правда, а люди – за ситуаціями…

… — Мамочко, мені снилося, як ти несла до лісу букет блаватів. І букет вернувся, а ти – ні. Не ходи до лісу, мамочко, не ходи до лісу, мамочко!!! – Бланка, перестрашена таким дивним сном, обхопила маму і дрижала, як той блават на стерні. Жуня тамувала сльози. Вона не піде. Вона то не піде, лиш би не повели.

Сльоза одна таки визріла і зронилася. Мама мовчить. Бланка мружиться і хоче забути той поганий сон, де чорна ніч, і з Потіцької хащі вертається без господині волошковий букет. Сам. «Куда ніч, туда й сон, куда ніч, туда й сон», — вимовляла, як рятівне заклинання, дитячу примовку, якої навчила пані Наталка. «Куда ніч, туда й сон…»

*****
— Ви – людина розумна, то мали би пригадати, що це за діти, — міліціянт з масним волоссям і недалеким поглядом пробував виглядати «старшим від порядку».
— Ви вірите у непорочне зачаття? — Наталя гіпнозувала гостя і явно насміхалася.
— Тут вам не Вифлеєм, — процідив крізь зуби гість. Ви, пані, не перший рік вдова – то хто пристарав вам ці діти?
— Це такий подарунок. На день народження.
— Від кого?
— Від коханця.
— Це жидівські діти?
— Це мої діти. Мої. І тільки спробуйте в матері відібрати дітей.
— Я вас ще раз питаю, пані Семанюкова… Звідки взялися ці діти?
— Такий великий, а не знає, звідки діти беруться, — посміхнулася і вийшла.
— Дідько, а не жінка, — вилаявся гість.

Колись Наталка підбере потрібні слова, аби пояснити. Але не цему «урядникові», який навіть голову добре не знає помити. Пояснити Бланці і Калманові, чому їхній тато, якого забрали лікарем на війну, більше не повернеться до Снятина. Навіть якщо він живий. Пояснити, що мама їхня – навіки заснула у Потіцькій хащі. І про це не можна говорити. А ще не можна називати свої справжні імена і не можна признаватися, хто вони. Інші імена, інші документи. Такі правила гри на виживання.

Хлопчик зветься по-новому Клим, записаний українцем, а дівчинка…. А для дівчинки ім’я Наталя ще не придумала. За легендою, їхній батько – Михайло Посацький, викладач латини. За цією ж легендою, він кілька разів заїхав у гості до Снятина і залишив там двійко дітей. Такий собі подарунок на пам’ять.

Він, цей Михайло, гранично добрий, хоч здається, що як листик – слабкий і безвільний. Він не тільки підтвердив, що він є батьком двох дітей у Снятині, а й погодився на фіктивний шлюб.
— Ну, після того, що межи нами двійко дітей, я яко порядний пан, маю ся на вас оженити, — пожартував сумовито.

І тепер уже у дітей – нові імена, а в їхньої нової матері – інакше прізвище. Такі правила. Гри на виживання. Бо поки німець ґаздує у Снятині – життя зухвалій вдові не буде. А жидівським дітям – і поготів… Ширилися чутки, що дітей вивезли до табору Белзек, де вбили. Ширилися чутки, що Наталя стомилася стільки літ жити без чоловіка і виїхала з якимсь професором до Коломиї. Знаєте, а це деколи так добре, що вчасно ширяться чутки – ширяться і створюють ширму…

*****
Зараз дівчинці Ілані – 64. Вона знову тримає фото у руках і знову запитує себе: яке воно – татове минуле життя? Що було в його житті до Ізраїлю? Що було в його житті до війни? І… куди «забрав Гітлер» брата і сестру? Одного разу Ілана вирішує шукати відповіді саме в тій країні, де зроблене фото. Приїжджає в цікаве таке містечко, де на фасадах будинків зупинився час, змінивши все – мови, покоління, характери. Це містечко – таке ж незнайоме, як і тисячі інших. І таке ж чуже. Але їй сказали, що тут жили євреї – отже, місцеві мали би знати про її батька, адже він був відомим лікарем.

Зосередься, Ілано, в кого питати історію, якщо ти в маленькому місті, де перехожі знають одне одного в обличчя, але вперше бачать тебе? Ну звичайно, в музеї – музеї в таких містечках найбільш говіркі до незнайомців…

Місцева пані Руслана, яка працює директором музею, цікаво і послідовно розповідає історію міста, водить з кімнати в кімнату. Все це, поза сумнівом, дуже цікаво. Але хотілося би почути відповідь. І тут Ілана збагнула, що вона слухає те, що запитала – історію євреїв міста Снятина. Вона не сказала, що шукає батька, вона нічого не розповіла про брата і сестру, ось їй і розповідають історію Снятина, в іменах і деталях.

— А ця частина дому має окрему історію. Її в пані Семанюкової винаймав лікар Бруно Лібляйн зі своєю родиною, — методичним тоном продовжувала пані екскурсію.

І тут Ілані світ перед очима похитнувся. Відповіді ж не бувають такими раптовими. Вони не бувають такими. Чи бувають? Ілана відшукала той закамарок саду, де зроблене фото з добряком-псом і чорнявими дітьми. Не може, цього не може бути!

… Насправді її фото з іншого виміру, і з іншого світу, бо Бланки і Калмана більше немає. Татових дітей від першого шлюбу… Є свідчення навіть, що дітям не вдалося врятуватися з того потяга смерті. Але… яких тоді дітей переховувала пані Наталка?

… В цьому світі, в якому відстань родинної пам’яті вміє долати континенти і приводити туди, де в минулому столітті клацнув фотоапарат – в цьому світі не буває однозначних відповідей. Бувають лиш несподівані. Ілана стоїть приголомшена серед снятинського саду. Вона розводить руками і розглядає то фото, то дім, то фото, то дім… А потім каже: «Коли ми їхали в Україну шукати відповіді, в нас було так багато планів – аж Бог розсміявся»…

Іванна Стеф’юк

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.