Олександр Сопронюк хоч не часто ступає босими ногами у лагідну воду Десни, проте його присутність на березі Великої Ріки – то велика втіха всім, хто розуміється на Слові. У початках і серединою 90-их XX ст. на нього дивилися як на незбагненний феномен: Олександр Сопронюк. Аж сьогодні, понад двоє десятиліть, можемо скласти про нього й інакшу візію, – побачивши його з уже виданою ошатною власною поетичною книжкою в руках, наслухаючись, що мріє поновити газету «Слово».
Як же не пригадати: спускалися з гір гуцули (метафора), прибивалися до редакції газети «Слова» на Музейному провулку, 8, у дворі, і казали: ми й ночами читаємо вашу газету. Або й ще, – неозначені нагоді у своїй культурницькій, мовній орієнтації київські інтелектуали, ні-ні, та й закидали: «рєбята, ви взялі смішком високую планку».
«Планка» справді, як з’ясувалося, поставлена була висока; геноцидні жнива молодого творчого поліття чи й не перевершили репресивні жертви 60-70-их. Вікторові Шакулі професійно встромили ножа у самісіньке серце неподалік Хрещатика; обковували ланцюгами на Банковій Анатолія Щербатюка за «ксенофобські» мотиви його статей у «Слові»; враз якось згоріли два Івани — Царинний і Козаченко, Аттилла Могильний; а пізніше — Василь Кожелянко, Ярослав Павлюк, Павло Федюк, Соломія Павличко, Ігор Римарук, Юрій Ґудзь, Олесь Ульяненко, Ніла Зборовська; а кому хтось і не в пам’ятку, то згадаймо відходи в небуття не однієї молодої постки вже з початком 2000-х.
Своїми ранніми відходами молоді, чомусь впереваж пости, чомусь саме тієї ейфорійної, обнадійливої доби, оприкмеченої безкнижжям, безгрошів’ям, мовби рокували, ще більші випробування державі-слову, державі-реченню, державі-думці. Бо навіщо вистрілювати, вимордовувати в таборах – простіше-бо замовчувати, не видавати, вигуртовувати цей літературо-люмпен побіля «кулінарок», а з часом і «кулінарки» перестаткувати на всілякі «шопи». Азартне руїнництво «старої» держави і не менш азартне не-будування «нової» породжувало ту «безодню» (за Є. Пашковським), коли справді нова література могла видужувати на високій ноті трагізму, ба – навіть розпачу.
Ще б однісіньке зусилля, і ми могли б оголосити на ввесь світ: культура не є трагедія. Одначе трагедія – є культура (навіть як жанр). Чималі гурти спокусилися на естрадні трибуни, творення асоціацій (бо як іще було вижити); міцно стояли «Слово», «Сучасність», «Українські проблеми», «Хроніка-2000», «Золоті ворота», аби згодом відбитися у пам’яті таким собі ренесансом, спалахом втрачених ілюзій і можливостей.
Олександр Сопронюк своїм літературним меморіалом оживнює миті вічнощі все ж таки збулого культурного феномена, події та імена тих, до становлення котрих, як творців, доклав багато праці; пише не про всіх, але й не про декого з них.
“Ти комір затулив і сльози з неба витер…”
***
Затулився дощ од мене…
Заблудився в осені.
Перначі, герби, знамена –
рубаними косами.
Затоптали коні воду.
Затужили гривами.
Закипіли коло броду
затяжними зливами.
Притулився дощ до мене.
І втопився в осені.
Загула трава зелена.
Зайнялася росами.
Стрепенуться коні зрана.
Захлинуться з осени.
Засвистять в світи з туману
копитами босими.
7.01.2015
***
Анатолієві Погрібному,
вчителеві
Зими нема. Осіння драглість.
Нема нічого. Тільки путь.
До Вас. Туди. Безтямна тяглість.
Німої туги вічна суть.
І муки книг, що проминають.
І радість істин, що живуть…
І віщі сни, що не прощають.
І мрійники, що ще прийдуть.
3.01. 2015
***
Приходить піп, чужий мов тундра.
Неволить келих давнього вина.
Про долю щось плете нечесано і брудно.
Що там плести – на всіх вона одна.
І Арістотель десь, і вся його поетика.
Заваляна в слизькі гнилі папіруси.
Замазана бридка – в слиняві – етика.
В канони врамлені охайні віруси.
І на вогні краса, в тумани вдиблена.
Болями біль виболює й летить.
В серця небесні, в суть свою задивлена.
Виборсує в корчах на те, щоб жить!
28-29.12.2014
***
Який ти був… Всі болі недоречні.
В юрбі оцій, зубасті і глевкі…
Життя чуже – напрочуд гречне,
роздольно-вольне, безконечне,
поки його покорить буревій.
Який ти йдеш… Ті болі вже минулі.
Юрба пішла. Зубаста і глевка.
Життя тече, його минають кулі.
Хоч кіл йому теши, хоч викрути всі дулі…
Віками вмерзло. Вічнісю тривке.
Який ти є… Ті болі – збиті нерви,
Що криком викричаним вмовкли в німоту.
Життя сліпе: по-божому чи в скверну.
Заб’є, зубожить, закладе в консерву.
Одхукуй зашпори, вихукуй правоту.
22.12.2014
***
Березнева зима вже намолює літо.
Й мокре сонце впекло на мостах суть води.
Ти до серця промок й тебе хистять замурзані діти.
Тішать душу твою й одвертають пришестя біди.
Безпорадні дерева запокорюють тишу.
Листя пнеться кудись – сіре, мокре, дурне і гниле.
Ти шукаєш котом чужу припарковану мишу.
Аби зжерти її, і щоб стало обом вам на зле.
І вже шекельний гендель вимацує роза.
І вже Ґете і Кант наче в німцях, проте вже не ті.
Вже любов – не любов, а цяцьками обрамлена поза.
Й заметіль сподівань, й громові землетруси пусті.
25.12.2014
***
«Ласа-ласа, де ти була?»
з народного
Ласа-ласа, де ти була?
У бога.
А що робила?
Сорочку ткала.
А де ж та сорочка?
Біда забрала.
З якого лиха?
На свято вбрала.
А де ж та бідося?
На смерть скарала!
А що сорочка?
Вона все знала.
І що ж ти зробила?
Комір запрала.
А що заробила?
Шматочок сала.
А де те сало?
Під столом
А чим накрито?
Постолом.
А що ж те сало?
Кицька вкрала.
Ласа-ласа, де ти була?
Забула.
Ласа-ласа, де ти була?
Заснула.
Ласа-ласа, де ти була?
У Бога…
***
Надворі гаркаве, зіщульне, драглисте.
І Застрашений страх, що не втулить всю кров і не вб’є.
Й куций вітер-пастух, що загнав награбованим листом
в ніч життя незугарне, твоє і моє.
Надворі зухвале – з нахрапом – цинічне.
І затінена тінь зазубрилась у лихо з води.
Вже не зважити все – смішне – до грози – титанічне.
В смерть не бійся, не вір, не проси, не люби, не ходи.
Надворі захрипле, зачахле, прокволе.
І зарубаний півень на ранок вже день не піє.
Наше щастя в землі, і в сонцях нагорьоване горе.
І зозуля чужа, і вже з ярмарку шлях нам кує.
22.11.2014
***
Та недовго сонце гріло…
Тарас Шевченко
А сніг іде –
І в Бога не питає.
А я все йду…
Ввесь біль.
Всі сльози…
Все минає.
Чи ще коли
Верну до тебе?
Я не знаю…
Вже й не згадаю, –
Як солодко тоді
Обом було…
А сонце вмерло –
Десь зійшло.
Мене забуло –
Обпекло…
А сніг, так,
Як колись, все йде…
До Бога вже не хоче:
Той не чує.
Йому питати-чути
Не пасує.
Він Бог…
Хто ми йому?
Набожеволив я тебе.
Надумав десь,
На всує…
1.12.2014
Історія однієї ночі
Ти ночував у Лаврі: не схотів на люди.
Тебе Господь господньо припросив.
Поникли сни, заникли всі заблуди.
Вщент завернулось щастя й лихо злив.
Ти підійшов. Подав скупе подушне.
Нужденний отрок. Вольний єретик.
Франкові гривні шелестіли слушно:
Незримий острах поміж вами зник.
Піп погортав твої нехитрі метрики:
Ім’я, по-батькові і чий ти є раб божий.
Сучасні свічі лаврської електрики
Сліпили наступ орденсько-пригожий.
«Гдє ваш посил, в каком помєстьє? –
Питала ряса блажна у хресті. –
В каком вообщє пітаєтєсь ви мєстє,
Гдє, єслі нужно, можна вас найті?»
О-о! Як знайти тебе в живій потребі:
Жахливий світ, епоха не-людей.
У всесвіті живеш, ти мешкаєш на небі.
Там всі живуть: татарин, грек, юдей.
Він пальцями вчепив мобільні блоки:
Верховний голос «випитав» мене.
Дав на добро чинити Божі кроки:
Мовляв, біда, хай нас усіх мине.
Тебе «приколисали» коло пульту.
В кімнату внесли синє простирадло.
І все до нього, до святого культу.
Аби тобі «богемилось» парадно.
Батони, каву, масло шоколадне –
Послушник вистелив тобі все рясно –
Господнє все, обрамлене, принадне,
Перинне, меблеве, зашторене, матрасне.
Тремка-терпка перед очима збірка:
Здається, ніч живив Гійом Аполінер.
Ти відійшов у сон. Сопіла миша-дірка.
Кота лякала, аби той не зжер.
Та раптом в ранок загарчали двері…
Чернець храмовний дядька заволік.
На нім мішок чорнів під два центнери:
Анцихрист проявом, примарний чоловік.
«К Онуфрію, на шесть, бєз всякіх опозданій», –
Пробив монах, неначе в зондерах СС.
І одсвітив в душі твоїй далекі давні грані –
Військову муштру – школу ВВС.
Ти запалив ліхтар. Навпроти очі босі.
Чужа нужда правдива золота.
Далека втома – вишерхлі покоси.
Довірливість. Тривога. Чистота.
Шукач латвійський – у відкриті вікна…
Мехмат у Ризі – не примарне шкло.
Реліквія чеснот – не сполоши, не скрикне.
На Лондон, в Самаряни, понесло повесло.
Латентний стан, абатно – в інквізити…
В перґаменти зайти, не відверне земля.
Уже: приб’ють келійно реквізити
На палубі чужого корабля!
Ти промовчав. Аґітаційність вмерла.
Дитя – так само гамірно – пішло.
Убита ніч, стриножила все, стерла…
Закарбувавши демонічне тло.
…Тебе спиталися про літургійну службу.
Принéсли кави ще, в цукерках винну вишню.
Відносини вже переходили на «божу» «дружбу».
А там забаглося, щоб на співпрацю вийшли.
Він ще консультував: твоя «хилила» мова.
А ти пішов, без правди у ногах.
Тебе забрала воля Богунова.
Й Мазепині герби, що в затінь, на ровах.
Порнографічність суті прибивала.
Хрести на ризах влиплі горизонтом.
Умовностей закутаних навала.
Шаблони купні, з провінційним понтом.
Чужинським говором заляпане Берестя.
Гроби машинні. Ряжений гламур.
Публічна маячня. Грошей нашестя.
Потайна мученість. Московський мур.
…Погода завелась. Тебе куйовдив вітер.
Дощ заминав дорогу у світи.
Ти комір затулив і сльози з неба витер.
Аби завиднів день і стало легше йти.
1.01.2015
***
Жрицям розпусного шалу
Ця перехнябленість чуттєва вже чужа…
Не рихтуватиму її! Не буду!!
Зашарпану, залапану облуду!!!
Хай хтось…
Моїм сліпим серцям вросла межа…
Розчахла мантра! Дикий Збруч!
Пихата шльондра! Злий обруч!
На ночі курва! Обіруч
пишноту рве твою в коліно
хай хтось!!! Я в тлінь загинув…
Завісивсь на димах в безодні круч!
2.12.2014
***
Нам мариться далекий біль
потойбіч наших душ. Стокосий,
затятий, громовито-босий,
прибитий, куций, безголосий.
Зміїне серце… Підла заметіль…
Зміїна кров на пейсах колія,
що ґендлярово затулив вершину –
твою й мою, надуману провину,
закуту в закуті, дурну причину
соломою розтер в іржі колодія*.
Це все-таки сумний процес…
Комусь пороблено. Чи наробили.
Mантачили… І накосили…
На шкуру чахлої кобили,
яку впокорив Баскервільський пес.
*Колодій – великий ніж, з дерев’яним руків’ям.
Київ.Лук’янівка. 8.09.2014. 8.00.
