Почну з того, що поважаю Остапа Вишню. По-перше, перший автор україномовних книжок у ХХ столітті, який реально мав мільйонні тиражі і заробляв писанням. По-друге, його реально ламали в тюрмах і таборах. Він, на відміну від пафосного незламного автора соборів наших прапороносців із тронками на берегах любові, справді сидів і його дійсно пресували. Фізично в тому числі. Не зовсім зламали, проте надламали серйозно.
Якби, Таїсіє, я знав,
Що зрадиш ти свою Вітчизну,
Я б не пісні тобі писав,
А відхідну на твою тризну.
Бо ти для мене – труп живий,
і я сказати тобі мушу:
У нас за 40 років змінилося уже стільки голів… А риба одна й та ж – наскрізно корумповане кумівське корпоративне непотивістське антидержавне населення. У 1993 році я був страшенно багатим, бо отримував грант від зарубіжного фонду, цілих 200 доларів на місяць.
Історія із Сі та Зеленським щодо інавгурації Трампа свідчить про те, що Земля, планета наша, перетворилася на великий хутір. Той, хоч і падлюка, але в нього берданка під ліжком схована. Тому я його запрошу на мій день народження. А як не прийде – хай не нарікає. Вип’ємо все без нього.
Давно хотів відповісти тим друзям і знайомим, які не перестають дорікати, що я буцімто навмисне ізолювався від літературного середовища і фактично приховую свої твори від ширшої читацької спільноти, позаяк не виявляю належної активности, щоб зацікавити видавництва своєю творчістю.
Побував у Києві на одній закритій інтелектуальній тусовці «Війна – як можливість». Йшлося про те, чи здатна нація переплавити свій біль, лють, помсту в прогресивний розвиток. Бо людська цивілізація влаштована за принципом «маятника». Чим більші біди й лихоліття вона переживає, тим певніші шанси на прорив. Зрештою, йдеться про «імунітет» націй і народів.
Часом політична карта світу нагадує мені клітинну будову живих організмів. І якщо мислити в координатах глобального виживання людства, то аналогія стає ще більш переконливою. Сучасна політична мапа – результат двох Світових воєн. Розпалися великі державно-імперські утворення, виникли сотні малих і середніх.
Жив був будівельник. Все життя будував будинки, але став старий і вирішив піти на пенсію. «Я звільняюся, – сказав роботодавцю. – Йду на пенсію. Буду онуків няньчити». Господарю було шкода розлучатися з цією людиною, і він попросив його: «Слухай, а давай так – побудуй останній будинок і проведемо тебе на пенсію. З хорошою премією!»
Олаф поводиться нерозсудливо. Стоїть по шию у воді і повторює, як папуга: тільки не у воду… Але це роль. Аудиторія — німецькі виборці теж не хочуть у більшості своїй давати ракети Україні і хочуть чути цей ідіотизм, бо страшенно бояться війни. Як у нас боялися і голосували за мир-примирення з росією у 2010, 2014, 2019…
Друзі, просив би всіх охочих прочитати цей запис до кінця. Щойно приїхав додому. У моїх книжок за крайній рік появилося немало нових читачів. Як ви знаєте, два романи із моєї, як називаю, «трилогії», тобто про Григора Тютюнника «Місяцю, місяцю», Івана Франка «Руки і сльози» цього року весною дійшли до фіналу Шевченківської премії…
