Увесь протестний рух намертво заштопорився на виході з горловини. Бо там – міцний корок, який не дає вивергнутися протестним настроям. Прізвище цієї затички – Петро Порошенко.
Прихильників п’ятого президента прошу не ображатися, але основною проблемою антизелених настроїв є Петро Олексійович. Він затуляє собою будь-яку якісну альтернативу, при цьому сам знає, що вже давно є збитим льотчиком і ніколи більше не стане президентом.
Питання: чи великий державний муж (як йому це приписують) поставив би свою хворобливу амбіцію вище від державної справи?
П’ятий є СУПЕРВИГІДНИМ «опонентом» для шостого. Недарма всі свої жовчні дописи основні зе-боти будують на апеляції до порохоботів, всує згадуючи прізвище збитого льотчика. Бо знають, що він збитий. Бо знають, що більше ніколи не підійметься. Бо знають, що він не становить абсолютно ніякої загрози для Зеленського.
Тому й відчайдушно тримають його на плаву. Порошенко – їхній найбажаніший противник. Зверху призначений і узгоджений дуелянт, який максимально влаштовує.
Звідси – вічно жива бінарна стратегія чорно-білого поділу на зелено- і порохоботів. Вони зумисно ігнорують величезний сегмент якісно іншого протестного руху, для якого і Зе, і По – однакові два чорти. Вони зумисно звужують протестний рух лише до симпатиків Петра Інкогніто. Вони свідомо прив’язують будь-які намагання ламати систему до реваншу Петра Мальдівського. На вітрину протесту вони завбачливо виставили 6%-го стовпа попередньої системи. Вони домовилися, змовилися, усвідомили взаємовигоду. Ця штучна чорно-білість вигідна обом.
Затичку треба прорвати.
Лише тоді з’явиться бодай якийсь шанс у контрсистемних середовищ, які небезпідставно остерігаються, що їхній гіпотетичний здвиг, щойно він станеться, зелебобіки миттєво підтасують під Порошенка і цим самим підмінять поняття.
Допоки п’ятий президент самооманливо мітить на булаву, доти весь протестний рух є заштопорений.
«Хто після Зеленського?» — неодноразово і приречено лунає це питання. Відповідь: «Roshen again» – ТОТАЛЬНО ПРОВАЛЬНА. Ні, ні і ще раз ні.
Наступна спроба.
«Хто після Зеленського?». Аби почали лунати інші прізвища, треба, щоб державний муж Петро Олексійович набрався сміливості й справжньої любові до України, вийшов до трибуни і по-державницьки сказав: «Я НЕ БУДУ балотуватися в президенти і в такий спосіб хочу дати дорогу комусь із нової, якіснішої генерації. Чим зможу – тим поможу. Працюватиму в парламенті. Куплятиму квартири солдатам. Використовуватиму на благо свої іноземні зв’язки. Але в президенти НЕ ПІДУ».
Оце буде по-державницьки. Оце буде найсильніший вчинок.
А наразі – горловина протестного руху надійно закупорена. Всі задоволені.
Крім отієї справжньої протестної маси людей, які не хочуть рипатися, знаючи, що їхнім здвигом скористається стовп системи. І тому мовчатимуть усі потенційні висуванці від контрсистемних. Бо знають, що це буде боротьба не стільки проти зеленої загрози, скільки з відсирілим порохом. При розпорошеності отих самих контрсистемних середовищ таку боротьбу нереально буде потягнути.
Від змагання з п’ятим виграє сьомий. Ним буде ставленик (прізвище неважливе) від ОпоЗаЖиття Медведчука. Так буде. Тому ключ від наступного президентства лежить у Порошенка. Якщо він буде балотуватися – точно переможе умовний Медведчук.
Саме тому всьому небайдужому суспільству треба звернутися до корка і попросити уступити дорогу. Лише тоді з’явиться шанс від протестного антизеленого руху виставити когось достойного.
Якщо ж ні, то цю країну треба робити суто парламентською республікою і не махатися.
Остап Дроздов
