«Чому, сказати, й сам не знаю,
Живе у серцi стiльки лiт»…
Теплого дня, але в холодну пору року 20 років тому рушили до Львова представляти нового очільника області Михайла Гладія… Летіли чартерним АНом, невеличкою групою на чолі з першим віце-прем’єром Василем Дурдинцем, до якої попросився колишній керманич Львівщини, а на той час уже просто народний депутат України В’ячеслав Чорновіл…
З летовища їхали усі гуртом у бувалому в бувальцях РАФику. «Без кортежів, маячків – демократично», — підсміювався попередник Гладія Микола Горинь. Гладій дивився у вікно на зелені острівці полів серед брудно-сірого сніговиння і сокрушався:
— Недобре, ой, недобре…
— Та чого ж недобре?! – щиро дивувався Горинь. — Чого ж недобре, пане Михайле: весна, теплінь, сонечко, природа збудилася!..
— У тому-то й біда, що збудилася. Он як озимина потяглася в ріст. І оті озера-проталини. Жахне мороз – пропащее діло!..
Горинь, по-моєму, так і не зрозумів, про що балачка…
В’їхали до Львова, колеса натужно місили руду снігову кашу, часто сіртаючись на слизотті. Десь на якомусь переїзді Чорновіл, що всівся в одиноке кріселко біля дверей, раптом стрепенувся:
— Ой, Миколо, — до Гориня, — ми ж тут колись ішли нашим гуртом! Пригадуєш? А кагебешники за нами, а ми — у підворітню…
— А у нас же література… То ми дворами, дворами… Од нишпорок… Тільки нас і бачили.
Очі в обох горіли адреналінними спогадами.
Біля львівського двірця, у квеці давно не чищеної дороги, пригальмували. На куполі тріпотів колись синьо-жовтий стяг, а нині його вицвіла та люто пошматована часом подоба.
Дурдинець кинув оком і поморщився…
— В’ячеславе, а пригадуєш, як отут на нас кагебешники лови влаштували! А ми он у ту вулицю, і в підворітню…
— Добре пам’ята…
У цей мент РАФик зробив крутий віраж, обганяючи когось, хто нас попереду нахабно «підрізав».
Далі – це була картина ще та! Чорновола, наче катапультою, раптом різко кинуло убік, разом з кріселком, яке виявилося незакріпленим…
Я вперше побачив, як працює Держслужба охорони.
Хлопець вискочив із свого сидіння барсом, на льоту, мов першокласний голкіпер, п’ятірнею чіпко підхопив Чорноволову голову, ліктем закріпивши плече, і в падінні повернув його разом із сидінням на місце. Це відбулося миттєво, ніхто навіть зойкнути не встиг.
Далі їхали мовчки.
Господарі наче вивалялися у тій каші, що під колесами…
А прощаючись увечері, підняли чарки за Український П’ємонт.
З пишнотою і церемонністю. На столі з матових пляшок на нас відсутньо глипали парсунні українські гетьмани: нова продукція, яку тоді подарував країні Львів. Не відаю, що зробили б вони з нас, якби оце раптом стекли із тих сувенірно-хмільних зображень на долівку і постали в повен ріст, живими, а головне — оружними.
Валерій Ясиновський
