Я ще розумію тих, які після радянської школи більше нічого не прочитали про ту війну. У них в голові закладено радянською пропагандою, що нацизм — це зло, а СРСР — жертва, яка захищалася і перемогла. Попри всі недоліки тієї країни, але жертва є жертвою і вона викликає співчуття. Але ті, хто прочитав того ж Віктора Суворова, або більш академічного німця Іоахима Гофмана? От вони чим пишаються?
Ці автори незаперечно довели, що два режими готували і починали Другу світову разом, пліч-о-пліч. Лише потім їхні інтереси розійшлися й вони стали воювати одне з одним. Вийшло так, що комуністи перемогли нацистів. Звісно, не самі лише, а за допомогою значною мірою США.
Чим тут пишатися?
Громадянам СРСР стало краще жити? Ні! Як був Гулаг — так і залишився. Лише через майже десять років сталася певна лібералізація режиму. Людей вже не могли посадити лише через те, що комусь те в голову «стукнуло». Лише за порушення закону. Закону, писаного людожерами.
Може, в світі стало краше? СРСР, який нібито визволив третину Європи, насправді нав’язав їй комуністичне рабство. Підконтрольні Москві країни негайно дременули від СРСР подалі, як тільки він ослаб.
СРСР продовжував залишатися державою-терористом, яка підтримувала людожерські режими по всьому світові. Погрожувала зірвати встановлений після Другої світової війни порядок. А нинішній спадкоємець СРСР Росія успішно цим продовжує займатися.
Так чим пишатися? Хоча Піховшик, оно, пишається.
Юрій Луканов
