Ми боролися за духовність, полишивши дітей на гаджети. Ми відроджували український світ, відпустивши дітей у віртуальний мірок.
Ми відновлювали українську історію, не пояснивши їм, що це не нудне, не сумне, не примарне, це – Твоє. Ми утверджували українську мову, а вони тимчасом всотували іншу – з чужих мультиків, з навушників, з ютюбів, з «однокласників» і кафешок.
Ми воювали, а їх відгороджували від призовів – краще своя кров, ніж своя кровинка. Ми мозольно заробляли вдома й на чужині, щоб вони не бруднили рук і мали модний прикид та новітній смартфон.
Ми в трудах і клопотах забували про радість, а вони шукали доступних розваг – і знаходили. Ми ревно вибирали, і всі президенти виявилися неправильними, а вони, діти, підхопили собі образ прикольного презика – бодай весело, бодай грайливо, бодай по-іншому нарешті.
Ми гадали, що вони завжди будуть дітьми, але ось вони й підросли…
Ні, ми не втрачаємо їх.
Ми втрачаємо частину себе.
Мирослав Дочинець
