Вони ідуть туди красивими, непідкупними, безкомпромісними і… не повертаються. Вони ідуть туди просвітленими і розумними, але… не повертаються. Вони ідуть туди, щоб щось змінити – чи то для нас, чи то для себе – і… знову не повертаються.
Вони ідуть туди гнівними і стривоженими, войовничими і готовими закривати своїми тілами дзоти, але… не повертаються до нас. Вони ідуть туди в личині вовків, а там стають ягнятами, і… не повертаються.
Ідуть туди твердими, як камінь, а там м’якнуть, стають шматами і підстилками і… однаково не повертаються. Вони ідуть, щоб перемогти, у них багато планів, але термін такий короткий, вони нічого з обіцяного не встигають виконати, а тому – тим більше не повертаються.
О, як ми їх розуміємо!
І ми їм усе пробачаємо, бо хто ж, як не вони?
Вони починають там жити.
Вони стають фахівцями, вічними зірками списків. Покидають старих жінок і беруть нових, значно молодших.
Вони – там, а ми – тут.
Ми піднімаємо голови і дивимося на їхні одухотворені обличчя, які нависають над нами. Величні ікони на фоні неба. Вони небожителі. Навіть, якщо програють, вони – все ще там, а ми – все ще тут.
Коли вони до нас повернуться, ми цього просто не помітимо. Це дано помітити лише їхнім родичам, коли вони будуть проводжати їх в останню путь на зустріч із виборцями. На цвинтарі.
Юрій Винничук
