«Швидше місто може існувати
без будинків і землі, ніж держава без віри в богів»
(Плутарх, кінець І – поч. ІІ ст. після Р.Х.)
«Народе мій, до тебе я ще верну,
як в смерті обернуся до життя»
(Василь Стус)
Видно, занадто далеко зайшла криза пануючої сімдесят з гаком років ідеології, коли вже така ортодоксальна особа в республіканському парламенті, як Остроущенко, – ця наша доморощена Ніна Андрєєва – висловилася на пленарному засіданні Верховної Ради України за святкування Різдва.
Що це – черговий вимушений маневр партократії чи справді зімкнулися інтереси радикалів та клерикалів, демократів і консерваторів: від атеїстичного марксизму та войовничого антихристиянського ленінізму всі дружно повернулися обличчям до Христоса-Спасителя з надією, що «СИМ ПОБЕДИШИ»?
Так чи инакше, а вперше за час існування так званої радянської влади 7 січня дозволили відкрито відсвяткувати день народження Ісуса Христоса – за християнським вченням Сина Божого, Месії, який без малого дві тисячі років тому в перетвореній на частину Сирійської провінції Римської імперії поневоленій і пригнобленій Юдеї прийняв мученицьку смерть на хресті заради духовного визволення свого народу й нібито всього людства…
Як усе це нам близько й зрозуміло, адже історія повторюється: 6 січня 1938 року в селі Рахнівці Гайсинського ройону Вінниччини народився наш, сучасний український великомученик, що за палку любов до своєї знедоленої Вітчизни, за Божий дар поетичного таланту, за незламний дух свій був на довгі роки прикутий до хреста скорботи й жертовности і жорстоко замордований у радянських в’язницях та концтаборах. Це, як і Тарас Шевченко, Син України, її Поет і Громадянин Василь Стус.
… Коли земляки-юдеї не повірили в Ісуса Христоса, не визнали його Месією, той у розпачі заявив, що нема пророка у своєму краї… А наші, українські, пророки, як правило, у свою землю поверталися вже мертвими: «І в смерті з рідним краєм поріднюся», або й зовсім не поверталися… Тоді вони ставали пророками чужого краю, як наш Гоголь.
Знаєте, за що був розіп’ятий Ісус Христос, тобто що йому інкримінували? Кому доводилося бачити фігуру розп’яття або відповідну картину на біблійську тему, той, певно, звернув увагу на літери, виписані на хресті: «ІНЦІ». Ця абревіятура означає «Ісус Назаретець Цар Іудейський», тобто констатує приналежність особи і домагання відновлення державного суверенітету Юдеї, точно вказуючи на вину страчуваного – так, як фашисти колись до трупів повішених прикріплювали дощечки з написами «Партизан».
Справді, який може бути цар у провінції імперії, контрольованій призначеним із Рима прокуратором, – ну, це щось подібне до нашого, наставленого Москвою, прокурора Потебенька, тільки в Єрусалимі він звався Пілатом Понтійським. Правда, Пілат був, принаймні, людиною вихованою і не без совісти, тому робив усе, що в його силі, аби виправдати й звільнити невинного, але темна маса юдеїв наполягала: «Розіпни його!» — наче це був голос 239+1 народного депутата проти одного Степана Хмари…
Та, на відміну від прокурора Потебенька, прокуратор Пілат «взяв води і умив руки перед народом, і сказав: не винен я в крові Праведника Сього – дивіться ви. І, відповідаючи, весь нарід сказав: кров його на нас і на дітях наших» (Євангелія від Матвія, гл. ХХУІ).
І все ж, той Пілат відчував і свою провину, тому, як свідчить переказ, покінчив життя самогубством, що, до речі, вкрай рідко трапляється з сучасними пілатами. А тоді навіть сумнозвісний Юда Іскаріот, видавши катам Ісуса, як «побачив, що Він засуджений, розкаявшись, повернув тридцять срібняків первосвященикам і старійшинам, /…/ вийшов з храму й повісився» (М., ХХУІІ).
А ви хоч раз чули, щоб хтось із колегії в кримінальних справах Київського обласного суду, що 7 вересня 1972 року виніс перший несправедливий вирок Василеві Стусу, або з такої ж колегії Київського міського суду, що 2 жовтня 1980 року виніс йому ще несправедливіший і жорстокіший вирок, – щоб хтось із них як не повісився, то хоча б розкаявся або був покараний?
«Народе мій, коли тобі проститься
Крик передсмертний і тяжка сльоза
Розстріляних, замучених, забитих
По соловках, сибірах, магаданах?» —
так зі своєї Голготи посмертно промовляє до нас із вами Василь Стус. А Ісус Христос іще раніше попереджав: «Горе тій людині, якою Син Людський зраджується, краще б цій людині не народжуватись» (М., ХХУІ).
То давайте ж замислимось, що ми чинимо. Хоча б заради самих себе і дітей наших. Ради України!
P. S. Ці полемічні замітки на злобу дня, написані під Новий 1991 рік, вчасно не були опубліковані, і ніби то втратили інформаційний привід. Багато води стекло відтоді, чимало дійових осіб і цілих течій змінилося на полі політичного герцю. Але порушена в замітках вічна тема людської моральности залишається актуальною, як і рік, і тисячу років тому…
І хоч сьогодні оцінку торішніх подій можна назвати вже відлунням історії, до останньої крапки в тій історії ще так далеко!..
Справді, варто задуматись, що і як ми чинили й чинимо, і чи здатні колись сильні світу сього бодай на каяття перед зрадженими й розіп’ятими на хресті ближніми своїми, аби мати хоч якесь право на прощення…
Гриць Гайовий
