Читаю оце про Національний музей Революції Гідності й думаю: чим обумовлений такий поспіх із будівництвом цього музею? Мені скажуть: навпаки — затримались, бо прокуратура ніяк не може закінчити слідство у справі, пов‘язаній із злочинами на Майдані.
І я ж про те: має закінчитися слідство, має відбутися суд (можливо, й не один), мають виконати своє діло апеляційні суди різних інстанцій і нарешті мають набрати силу судові вироки, а засуджені за злочини на Майдані повинні опинитися за ґратами…
Як підказує мені здоровий ґлузд, до завершення усього цього слідчо-судового процесу місце злочинів має залишатися недоторканим, і на місці суду я залишив би виділену під музей ділянку землі під арештом.
Думаю, не треба переконувати, наскільки це складна справа і скільки всього за нею стоїть. Хтось знає достеменно, а ще більше людей здогадуються, чому прокуратура зволікає із розслідуванням справи про злочини на Майдані…
Є у цієї історії з музеєм і інший бік, пов‘язаний не так із виконавцями злочинів, як замовниками та організаторами. Очевидно, що далеко не всі замовники та організатори стануть суб‘єктами кримінальної справи і одержать заслужене. Напевно, за рамками кримінальної справи залишаться якісь учасники подій на Майдані, які можуть проявитися не як персонажі кримінальних справ, а як справжні герої Майдану.
Я не виключаю, що деякі з них, в‘їхавши на хвилі Майдану у велику політику, можуть бути акселераторами, прискорювачами будівництва цього музею. Не обов‘язково відкритими, але однозначно — зацікавленими в тому, щоб відповідну ділянку грунту на Майдані було перекопано до невпізнаності.
Звісно, з часом усе таємне стане явним, і історія все розставить на свої місця. Отож, я волів би з цим музеєм не поспішати, щоб потім не довелося переінакшувати експозицію, як це не раз і не два робилося за радянської влади.
Надто багато нечистих на руку людей прилипло до історії Майдану та історії з Майданами. Редагування ж і переписування історії — дуже невдячна справа.
Володимир Іваненко