А тепер, коли трохи вляглися емоції після термоядерної вибухової хвилі, спричиненої лінгвопобоїщем Портников-Латиніна, стрільну і я по священних слонах та коровах зі свого високоточного пневмата. Моя дрібнокаліберна мисль така: у Росії (пишу за правилами граматики, не граючись в інфантильні абідкі путін-хуютін) над формуванням державних сенсів працюють (окрім тисяч активних гумільовців, булгаковців та пушкіністів) сотні надпотужних державних інститутів та пропагандистських інституцій, які чітко розділили сегменти впливу, охоплюючи усі прошарки російськомовного населення.
Найцінніше в нашому світі — це, увага, УВАГА! Це не я сказав, а вумні люди, які розуміються на сучасних інформаційних нанотехнологіях та психолінгвопрограмуванні, як окремих об’єктів, так і цілих націй.
Усі крила, хвости, роги, язики та щупальця російського спрута висмоктують з України увагу всіма можливими методами, бо російськомовна Україна напряму залежить від поставок кислих інформаційних щєй з євразійських степів.
Портников — геній, гуру, вау і вопще!
Та постає питання: чи сформована у нас державна історична, гуманітарна, бляха, цивілізаційна політика, чи нею від імені Держави досить успішно опікуються: з одного боку Баумайстери та Ольошєнькі Арестовичі (нещодавні фаворити та любимчики ОП), а з іншого — поодинокі Дон-Кіхоти на кшталт Віталія Портникова — видатного українського журналіста та інтелектуала, якого представники діючої влади таврують зневажливим прізвиськом “порохобот”.
Самозаспокоююче гасло “Запорука нашої Перемоги — кожен на своєму місці з максимальною віддачею” в контексті формуванння державної гуманітарної політики не працює. Бо якщо “Держава — це я”, то у кожного в шафі поруч із книжками Донцова, Винниченка, Гумільова, Франка, мемуарами Петлюри, Бандери, Махна, Троцького чи гетьмана Скоропадськго знайдеться свій особистий концепт.
Резюмую: поки Держава чітко не роз’яснить своїм громадянам, хто вона, звідки, навіщо, з якою метою та історичною місією живе і працює, — кожен з нас буде трактувати її по-своєму, весь час підриваючись на російських лєпєсткових мінах з пиками “харошіх русскіх”.
Ну от, вкотре стільнув в нікуди… Випустив пар, тепер піду стригти ногті на ногах. Що не кажи, а практичної користі на порядок більше. Це називається “Теорія малих справ, або покращення життя в зоні особистої відповідальності”. До речі, ще один офігенний державний концепт! Нє… ну а шо…
Антін Мухарський
P.S.
Піддався загальному стріму. Подивився «бій биків» — Портніков VS Латиніна. Що вам сказати… Не дуже поділяю загального захоплення і от чому.
Латиніна вразила власною тупістю і безграмотністю. Щось нахапалася з Вікіпедії перед ефіром і на цьому все. Жалюгідне видовище. Її міг би обіграти школяр. Тому й Портніков розмазав її, мов шматок теплого масла по скібці хліба. При тому, що (увага!) сам нічого оригінального не сказав — рівень студента ІІІ курсу. При кількох фактологічних помилках.
Но поки і так нормально. На жаль, у нас немає кому розкручувати власних спікерів. Не цікаво, напевне…
Павло Бондаренко
