Перед черговою річницею Майдану перечитав деякі свої записи. Зринули певні епізоди, деталі, сама атмосфера. Зокрема, першої ночі, де стоїмо під аркою монумента Незалежності з приятелем-режисером. Там багато хто стояв, під аркою, час від часу підходячи до мікрофона, промовляючи вниз, до слухачів.
«Поштовх пуштуна» – так це потім назвалося, подумки і в жарт. Як пізніше ж прийшло й кумедне усвідомлення: крім режисера, не було там людей, під аркою, котрі потім не стали б міністрами, замами, народними обранцями, радниками – хай найпослідущими, але все ж.
Ну, ще хіба Микола Карпюк, який уночі був з’явився і зник, але він не режисер, і сценарій його долі виявився похмурішим будь-яких кінематографічних придумок.
Втім, я не жалкую за той свій нічний порив, та й за подальші.
Від текстів, писаних під ту пору, по гарячих слідах, теж не відмовляюся. У кожного своя правда, але ніхто мене не розпереконає, скажімо, в необхідності лідера під час революції. Або, тим більше, в необхідності структури, організації, мережі – як це не назви.
«Майдан – самодостатній!» – пам’ятається тодішня мантра деяких розумак на довір’ї. Канєшно-канєшно. Але ЛЮДИНИ на ім’я «майдан», вже не кажучи про групу, яка б представляла інтереси революційної частини суспільства, після перемоги на овидах не замріло. У висліді:
руками Майдану одна група владоможців і грошових мішків скинула іншу, використавши суспільство як ресурсну частину. І плату за зміни переклала не на своїх програлих олігархічних братів, як би то мало бути, а якраз таки на суспільство – на все: і на рвійно-майданне, і на відверто диванне.
Тепер, з плином часу, тільки міцнішає переконання: інакше й бути не могло. Бо не було в народного протесту – навіть попри масовість і затятість – власних технологій, грошей і оргструктур. Ну, не було.
Можна скільки завгодно торочити – «й не треба!» – але будь-яка справа, а революція й поготів – питання організації. Я вірю в неминучу загибель усіх земних організмів – але не організації, – заперечуйте, якщо маєте бажання, але не мені, а класику, який це сказав.
З організацією у патріотичного руху – не лише майданного – якраз не складається здавна. Переважає розгардіяш, в якому сердюки-гетьманці б’ються з петлюрівцями, авта з комкорами-генералами їдуть прямо в обійми більшовицьких застав, а козаки в другий Зимовий похід вирушають трохи не босими і зі списом, як єдиною зброєю.
Так було і так, зрештою, досі є. Не складається і з пам’ятю. Точніше, з пам’ятливістю. Коли не забуваються ані геройства, ані зради й ворожості. За які неуникненно доведеться відповідати – принаймні так би мало бути.
Втім, це вже – тема інших записів і розмов.
Що ж до нинішніх непевних реалій, то, може, й справді – це помилка зору, як сам же писав колись?
Може ж таке бути? Може. «І зимові промені, що вганяються в київські кручі, – це також осі, за якими теж відбувається незрима кристалізація руху людей, що відчули себе вільними. І які ні з Майдану, ні з України вже нікуди не дінуться».
Мабуть, десь так і є.
Павло Вольвач
Майдан – це сила українського народу