Я відкрив його для себе після анексії Криму. Відчай, земля уходила з-під ніг, що робити… І тут з’явився він – досі мені невідомий. Говорив складно, демонстрував гнучкість розуму, та й мав офіцерське – понятійним апаратом володіє. Відтоді я його читав і слухав. А він коментував, полемізував…
Зажив опонентів, почав конфліктувати з офісом Зе. Наїжджав. А потім раптом став радником того офісу. Ну, і понеслися закиди: «Шо ж ти, Льоша, а де принциповість, незламність?!»
Я би зрозумів, якби він відповідав щось типу: «Так, критикував, але дістав пропозицію працювати в команді Президента – томагавк війни закопую, публічну полеміку припиняю, хоча й досі не з усім в діяльності Зе 
згоден. Емоції набік – разом проти спільного ворога!»
Я би таку позицію зрозумів.
Натомість він набрав у рот сиропу і почав ним поливати навколо Зеленського. Мало не світоч нації він. І відгавкувавсь: «Я його критикував?! Коли?! Де?! Не було цієї х**ні ніколи!», і «Океанія завжди воювала з Остазією!»
І тоді я викреслив для себе Арестовича. Бо, по суті, хто такі ці численні коментатори, блогери, публічні експерти? Це дуже потрібні люди, вони постачають нам паливо для мізків. Ми їх слухаємо, синтезуємо і створюємо власний малюнок світосприйняття. Жоден з них не є месією, оракулом чи кассандрою. Лише постачальники інтелектуальної сировини та напівфабрикатів.
Ми не можемо включити у свій шорт-лист всіх експертів, бо їх легіон. Ми беремо їх по потребі. Слухаємо лише за те, що вони нам чимось симпатичні. І перестаємо слухати, якщо симпатії зникають. Або коли набридають заїждженими платівками.
Так і в мене з Арестовичем. Я втратив да нього симпатії через свої особисті суб’єктивні відчуття. Нічого не сталося. Світ не тріснув. На цьому ринку ще багато арестовичів – разных-разных, голубых и красных.
Вадим Петрасюк
